Функции юридической практики. Понятие юридической практики и ее структура

Рассмотрение постмодернизма следует начинать с его истоков и начал. Еще Аристотель высказал мысль о том, что ключ к пониманию сущности какой-либо вещи лежит в изучении ее происхождения.

Один из теоретиков постмодернизма, У. Эко, отмечает, что сам термин многое объясняет в природе этого феномена. По его мнению, наступает предел, когда авангарду (модернизму) дальше идти некуда, поскольку им выработан метаязык, описывающий его собственные тексты. Постмодернизм - это ответ модернизму: раз уж прошлое невозможно уничтожить, ибо его уничтожение ведет к немоте, его нужно переосмыслить, но иронично, без наивности . Постмодернисты переосмысливали не только модернизм, но и всю предшествующую куль- туру, и это в большей мере относится к литературным и теоретическим трудам самого У. Эко, обращенным к интерпретации средневековой культуры. По-видимому, существует множественность истоков постмодернизма. Так, первичные импульсы этого направления следует искать в романтизме. Действительно, присущий романтизму вкус к мар- гинальности, периферии психологического и социального, алогизму, бессознательному является сильным импульсом, принятым постмодернизмом. Для романтизма, как и для постмодернизма, также характерно острое противостояние овеянной гением личности и бездарной толпы, «сплоченной посредственности*". Романтизм возникает как активное и осмысленное противостояние экстремального существования творческой личности и безликой и пресной повседневности. Подобно романтизму, постмодернизму свойственны оппозиционность, критический настрой к традиционному, «классическому» взгляду на вещи и явления. Представляется, что романтизм и постмодернизм - следствия похожих социальных и ментальных процессов, культурные складки которых пересекаются и переплетаются. Истоки отечественного постмодернизма можно обнаружить в интеллектуальной атмосфере русского Серебряного века, создавшего устойчивый интерес в философской и художественной мысли к «угаснувшим культурам» прошлого. В этом смысле свойственное постмодернизму «перелистывание» культурного наследия, составление межкультурной мозаики, а также ми- фологизм русского символизма, характерный для творчества, например, А. Белого и В. Иванова, могут рассматриваться как прямые предшественники постмодернизма. Активный интерес к мифологическому обнаруживает ориентацию данного феномена на архаические формы мышления и творчества. Философии и искусству постмодернизма свойственно обращение к архаике, мифу , т. е. к тексту в его первоначальном значении, но также и к постижению эпистемологических феноменов и различных типов ментальности. В то же время, как постулирует один из теоретиков этого направления М. Фуко, в культуре постмодернизма осуществляется господство над сознанием отдельного индивида «культурного бессознательного». Это особенно обнаруживается в творчестве многих современных художников, выполняющих задачу деконструкции эпистемологической картины мира и сведению ее к мозаичному переплетению различных смыслов и ценностей. С помощью мифа постмодернистские творения осуществляют, по словам Р. Барта, «возможность транс-исторического бытия». Приобщенность к мифу создает условия вхождения в сферы культурных архетипов и исторических нарративов, что, с одной стороны, противоречит теоретическим установкам постмодернизма, но с другой - отвечает общим процессам движения современной культуры. Постмодернизм и разрушает метанарративы, и создает новые, используя культурные мифологемы.

Не вызывает сомнения близость постмодернизма к «философии жизни» (Ницше, Бергсон, Ортега-и-Гассет). Так, Ж. Делез анализировал философию Ф. Ницше с точки зрения постмодернистских принципов и отмечал близость ницшеанского «вселенского» плюрализма философским идеям конца XX в. Ницше искренне желал «придать безответственности ее позитивный смысл». По словам Делеза, «безответственность - благороднейшая и прекраснейшая тайна Ницше». Безответственность и аморализм, даже некоторый интеллектуальный цинизм, становятся основой переоценки традиционных ценностей и выработки нового взгляда на реальность - «подтягивание к реальности»".

Одна из главных задач теоретиков постмодернизма - преодоление традиционного европоцентризма, ставшего аксиомой традиционной европейской науки. Таким образом, в постмодернизме осуществляется поиск иных культурных традиций, исходящих из принципа дополнительности культур, развивающихся по собственным региональным линиям. Особенно это касается влияния на европейскую культуру XX в. классических традиций Востока, обогащения и изменения традиционной европоцентристской ментальности. В культурном интерсознании происходит расширение «видения и кругозора» благодаря включению иных точек зрения.

Для обозначения специфики постмодернизма следует сформулировать новый признак мышления в культуре XX в., обозначаемый как «цикличность». Это - особый принцип прочтения исторического процесса, антагонистический по отношению к просветительскому принципу прогресса. Согласно этому принципу, в своей истории каждая культура последовательно проходит несколько стадий. Включаясь в исторические процессы, каждая новая культура неизбежно вынуждена повторить логику развития приближающихся к финалу или уже угаснувших культур. Поэтому в развитии каждой культуры можно фиксировать повторяющиеся фазы . Принцип мозаичности и повторяемости культурного развития особенно свойствен XX в. П. Сорокин в связи с этим отмечал необычность современной культуры, называя ее «интегральной». Накопленный «культурный материал» человечества как бы осваивается заново мыслителями XX в., формируя новые ассоциативные связи и оценки, возможно, для активизации последующего интенсивного развития.

Исследователи философской ситуации второй половины XX в. справедливо отмечают «диалогичность» как «ключевое понятие постмодернизма». Предшествующие эпохи авангарда и модернизма могут пониматься с оговорками как монологические. Пафос их развития заключался в монологическом воздействии научных концепций, отражающих одну из сторон реальности. Глубокое понимание постмодернизма возможно только в аспекте культурологической интерпретации диалога как столкновения различных точек зрения. Поскольку диалог по своей природе ориентирован по крайней мере на два мнения, постольку он отражает дискуссионность, а точнее, неопределенность интеллектуальной атмосферы культуры. Вариативность мнений отражает вариативный характер самого движения и развития. Не случайно научная актуальность и популярность идей М. Бахтина о диалогичности культуры относятся именно ко времени развития постмодернизма.

Вслед за М. Фуко можно постулировать, что субъект, личность в современном понимании возникает лишь на рубеже XVIII-XIX вв. в результате распада монологической культуры и зарождения диалогизма. Феномен диалога (полилога) основывается на многозначности и плюрализме ценностей, осваиваемых постмодернизмом, он определяет ситуацию не только двух, но множества сталкивающихся между собой точек зрения. Принципиальность диалогизма предполагает неизбежное появление Другого как носителя иной точки зрения, иных ценностей и образа жизни. Другим может быть субъект - носитель иной культуры. Осознание ценности Другого создает возможность понимания иной культуры, иной парадигмы, но также более глубокое и всестороннее отношение к своей культуре. Вариантом такого поиска стало обращение европейских интеллектуалов к культурам Востока.

Теоретическим ключом, с помощью которого возможно осознание многих проблем постмодернизма, выступила синергетика. Синергетика как методология исследования таких сложных современных феноменов, как постмодернизм, предлагает спектр интеллектуальных рекомендаций:

Главными посылками синергетического видения мира выступают следующие тезисы: а) практически недостижимо жесткое обусловливание и программирование тенденций эволюции сложноорганизованных систем; б) созидающий потенциал хаоса самодостаточен для конституирования новых организационных форм (любые микрофлуктуации способны порождать макроструктуры); в) любой сложной системе атрибутивно присуща альтернативность сценариев развития; г) целое и сум^ма его частей - качественно различные структуры; д) неустойчивость трактуется как одно из условий и предпосылок стабильного и динамического развития - лишь такого рода системы способны к самоорганизации; е) мир может пониматься как иерархия сред с разной линейностью .

Исследуя физические и химические процессы, один из теоретиков синергетики, И. Пригожин, распространял свои выводы и на историко-культурные процессы. Он предложил рассматривать эволюцию как процесс, ведущий к большему усложнению и разнообразию биологических и общественных структур посредством появления новых «диссипативных» (рассеивающихся) образований более высокого порядка. Новый «порядок возникает из случайных флуктуаций» («порядок из хаоса»). В этом процессе особая роль отводится случайности, которая рассматривается как важнейшее условие формирования и развития новых структур. Сопряжение случайности и необходимости создает возможность рассматривать историко-культурные процессы в новом аспекте, который учитывает смыслообразующую роль случая и расширяет границы аксиоматических закономерностей. Согласно Пригожину,

законы строгой причинности кажутся нам сегодня ограниченными случаями, применимыми к высоко идеализированным ситуациям, почти карикатурным описанием изменений... наука о сложности... приводит к совершенно другой (противоположной) точке зрения .

Сослагательное наклонение в изучении исторических процессов превращается в важнейший научный дискурс, расширяющий исследовательские перспективы. Исследования нелинейного развития систем могут быть продуктивными при использовании нелинейных принципов, например, «скачкообразных». Становится актуальным изучение «прыжка» - диалектического скачка, в форме которого система в результате внутренних изменений перемещается на новый уровень сложности: «когда система “прыгает” на новый уровень сложности, невозможно в принципе предсказать, какую из многих форм она приобретает» .

Более сложный уровень, на который переходит система в результате изменений, не может быть сведен к простой совокупности его составляющих. Эти процессы поддаются исследованию и научному прогнозу только в новой системе координат и понятий, при условии включения случайностей, флуктуаций, скачков в развитии, создающих эвристическую ситуацию научного поиска, направленного на обнаружение подвижных и неопределенных явлений современной культуры. Подобное «расширенное смотрение» (применен термин из художественной системы Матюшина-Стерлигова) делает возможным более глубокое понимание процессов и творчества и некоторых частных проявлений современной художественной культуры, таких как перформансы, инсталляции и импровизации. В постмодернизме для характеристики этих феноменов применяются понятия «ризома», «складка», обозначающие принципиальную «внеструктурную и внелинейную» организацию объекта изучения, способного к имманентной и автохтонной подвижности (Делез, Гваттари). Для продуктивного исследования постмодернизма следует применять синергетический метод аналогии, который приобретает различные модификации в зависимости от специфики концептуального поля, используемого в качестве отправной точки аналогии. Так, для исследования культуры постмодернизма в качестве открытой системы метод аналогии модифицируется как метод аналогии с информационным обменом. Процессы культуры исследуются как сложные системы, и поэтому возможно применение метода фрактальной аналогии. Если эти процессы исследуются как нелинейно развивающиеся системы, то применяется метод аналогии с нелинейным развитием. В процессах исследования культуры, ставящих задачи выявления закономерностей процессов порядкообразования, используется метод аналогии с точками роста". Различные аспекты метода изучения по аналогии образуют общую методологическую базу исследования культуры постмодернизма.

Для характеристики постмодернизма следует добавить игровой принцип, отмечаемый многими исследователями. Подчеркнуто иронический, игровой модус самоопределения, характерный для постмодернистского мироощущения, отразился не только в художественной практике этого течения, но и в самой стилистике философствования на эту тему .

Игра есть способ нарушения любой одномерной логики, выход за ее рамки.

Игра по своей природе неутилитарна, пронизана эстетическим началом, самоценна и самодельна . Действительно, игровой принцип, имеющий методологическое значение для постмодернизма, проявляет себя в сфере бытия произведения искусства. Характерная для постмодернистских произведений метасемантика достигается с помощью различных коннотативных средств. Впрочем, все эти средства можно обозначить всего лишь одним словом - игра. В многозначном смысловом пространстве художественного действа зритель получает право на риск, выбирая свою версию из числа возможных интерпретаций. Тогда и итог зрелища он рассматривает уже как свою собственную находку, как результат собственного свободного выбора.

Благодаря игровому принципу, вложенному в постмодернистское произведение искусства, осуществляется «работа по высвобождению символической энергии» эстетического объекта. Ж.-Ф. Лиотар отводит эту роль языковым играм. Игровой эксперимент с реальностью возможен в поле любого текстового пространства, будь то художественное творчество или повседневное поведение. Вследствие осуществления игрового принципа увеличивается свободное перемещение смыслов из текста в контекст и наоборот. Игра становится средством совмещения и смещения смыслов. В игровой ситуации отчетливо проявляет себя «складчатость» смыслового поля - легкость перемещения из одной смысловой плоскости в другую, условность границ понятийного и жизненного пространства. Нарративные складки, естественно вырастая из онтологической смежности постмодернистских ценностей, создают ребристую, ироническую атмосферу полишинеля.

Структурализм, ставший одним из непосредственных предтеч постмодернизма, Р. Барт характеризовал так: он «может быть определен исторически как переход от символического сознания к сознанию парадигматическому; существует история знака, и это - история его «осознаний» . Постмодернизм справедливо рассматривать как ступень в интерпретации ментальных структур.

Неудовлетворенность историческим дискурсом, отбрасывающим индивидуальные детали и процессы и фиксирующим внимание на магистральном развитии, стимулировала обращение к анализу структуры, к поиску нетипичного. Эта нетипичность нашла свое отражение в формализме и, следовательно, в структуре самого текста культуры. Процесс осознания мира и человека перешел в сферу «обозначения» объективной и субъективной реальностей с целью последующего познания «означаемого» и «означающего», а также исследования самого процесса «обозначения». В постмодернизме происходит отождествление человека с текстом, поскольку в интеллектуальной атмосфере сгущается и кристаллизуется онтологизм языка и текста .

Один из видных представителей постмодернизма И. Хассан выделил характерные черты этого явления. Философ отметил терминологическую двусмысленность постмодернизма. По его словам, термин «содержит возражение против себя изнутри». Будучи продуктом современной культуры, постмодернизм, как палимпсест", вбирает в себя многие черты предыдущих течений. Полустертые знаки и тексты прошлых культур проступают на прозрачной ткани современности, внося в нее коррективы. Постмодернизм соединяет диахронность и синхронность теоретической мысли. Являясь теоретическим оправданием второй половины XX в., постмодернизм «вызвал два божества, действующих в двух направлениях», - аполлоновское видение, общее и рациональное, и дионисийское чувство, эстетическое в своей основе. Эстетизация бытия, присущая постмодернизму, заставляет думать, не воплощает ли это течение исключительно художественную тенденцию видения мира? Действительно, современное искусство выступает наиболее точной идентификацией постмодернистских исканий.

Анализируя свойственный постмодернизму «индетерминизм», Хассан отмечает, что отдельные стороны этого понятия можно вычленить из следующих слов: открытость, ересь, плюрализм, эклектизм, случайный выбор, мятеж, деформация. О других его чертах дает представление ряд терминов, характеризующих незавершенность: антитворчество, различие, дискретность, дизъюнкция, исчезновение, декомпозиция, дедефиниция, демистификация, детотализация, делегитимизация. Терминологическая специфика настраивает исследователя на принципиальную «незавершенность», разрушение целостности, которые характеризуют постмодернизм как живой процесс современной культуры, находящийся в постоянном становлении и, по-видимому, не достигший еще своего апогея. В связи с терминологической неопределенностью Делез утверждал, что постмодернизм использует такие понятия, как «черные дыры», «размытые совокупности», «зоны близости», «римановские пространства», «бифуркации», которыми могут пользоваться философы, ученые и художники. Их видимая метафоричность только видима . На самом деле метафора «схватывает» процессы реальности, не имеющие устойчивых научных формулировок. Использование метафор и понятий из параллельных видов деятельности должно привести к неожиданным совпадениям, смысловой близости и эвристическим находкам.

Видный исследователь постмодернизма И. Ильин справедливо указывает на существование взаимосвязанного комплекса - «постструктуралистского, деконструктивистского и постмодернистского», обладающего единством оснований и парадигм. В этом единстве постструктурализм предстает как своеобразная эстетическая концепция, деконструктивизм - как метод аналитических процедур художественных феноменов, основанных на постмодернистских представлениях, а постмодернизм - как общее умонастроение современной эпохи, существующее автономно, но не без участия двух других компонентов указанного комплекса .

Постмодернизм характеризуется применением чисто технических приемов, происходящих от случайных «описок», пробелов в рукописи, наложений швов, длиннот и пустот в тексте в принципиальном стремлении «не ставить точку» и т. п.

Через все эти знаки проходит единым порывом воля к незавершенности, аффектации, политике тела, познанию тела, эротике тела, аффектации во всем, имеющем отношение к индивидууму как главной цели гуманистического дискурса на Западе. Поэтому мы можем назвать эту тенденцию индетерминизмом, таким образом подчеркнуть ее плюралистический характер...

Обращение к пограничным сферам свидетельствует о постмодернистском расширении «ментального пространства», стремлении раздвинуть «границы мира», естественном любопытстве.

Множественность различий в тематике и стилистике постмодернизма объединяется и сходится в трех основных тезисах.

Во-первых, люди не имеют доступа к реальности и, следовательно, не имеют средств для достижения истины. Во-вторых, реальность недоступна, потому что человек оказывается пленником языка, который придает форму мыслям прежде, чем появляется возможность помыслить, и поэтому у человека нет возможности адекватно выразить то, о чем он думает. В-третьих, человек создает реальность посредством языка, и поэтому природа реальности определяется теми, кто имеет возможность и власть формировать язык". В этих тезисах подчеркивается значение средств массовой информации, формирующих общественное мнение и влияющих на образ реальности.

И. Хассан отмечает наиболее характерные отличия, выделяемые в творчестве мыслителей-постмодернистов. Он указывает на:

• ? интертекстуальность и семиотичность (Ю. Кристева);
• ? герменевтику подозреваемого (П. Рикер);
• ? «критику блаженства и педагогику невежества» (Р. Барт); шизоанализ Ж. Делеза и Ф. Гваттари;
• ? гуманизм нереального (М. Фуко);
• ? грамматологию различий (Ж. Деррида);
• ? политику делегитимизации (Ж.-Ф. Лиотар);
• ? «паракритицизм и парабиографию» (И. Хассан);
• » уродство и мутации (Л. Фидлер);
• ? «сомневающееся воображение» (М. Галинески);
• ? «сверхфикцию и сверхигру» (Р. Федерман);
• ? новую фазу психоанализа интимности (Н. Холланд);
• ? театр невозможного (Г. Блау).

Таким образом, все это подтверждает многообразие индетерминации, или декреативностн, или, иначе, анонимного импульса сегодняшнего момента, уводящего нас назад к середине века с его принципом неопределенности Гейзенберга в физике и теоремой неполноты Геделя во всех логических системах...

Постмодернизм в наибольшей мере проявляется в современном художественном творчестве, и его характеристики имеют прямое отношение к художественной культуре в целом. Своеобразие современного гуманизма пронизано «двусмысленностью, нерешительностью, рассеянностью и деконструктивностью в искусстве и в его теориях», а «всякая двусмысленность либеральна; она настраивает нас на принятие множественности творчества и увеличивает нашу терпимость к различиям самого разного рода» . Анализ, сделанный И. Хассаном и другими исследователями, приводит к выводу, что художественная культура постмодернизма принципиально неоднородна и множественна по формам и способам своих проявлений. Из этого также следует неразрешенная мыслителем проблема о границах постмодернизма и пределах его экспансии. Индетерминизм и неопределенность предполагают безграничность, однако границы у постмодернизма существуют. По- видимому, понятие границ в отношении к данному культурному явлению также требует особого осмысления и определения и предполагает диффузию значений. Возможно, именно пограничные формы постмодернизма представляют собой наиболее красноречивую характеристику этого явления.

Р. Барт утверждает, что структурализм как течение в науке выступает «интеллектуальным» опредмечиванием человеческого мышления и творчества. Он пишет, что

существуют такие писатели, художники, музыканты, в чьих глазах оперирование структурой... представляет собой особый тип человеческой практики, аналитиков и творцов следует объединить под общим знаком, которому можно было бы дать имя структуральный человек; человек этот определяется... характером своего воображения или, лучше сказать, способности воображения...

«Структуральный человек» - обладатель особого типа мышления, он способен рассматривать реальность как структуру. Изучение и освоение этой структуры возможно через освоение культурных «текстов», создание из них новых конструкций. Таким образом, акценты перемещаются из реальности в метареальность. На самом деле в современной культуре так и происходит: культурная среда становится основной средой обитания человека. Вторая реальность подменяет собой первую. Постмодернизм теоретически постулирует данные приоритеты.

Трудности в оценке постмодернизма происходят от незавершенности процесса этого феномена, от его вплетенности в происходящие процессы современной культуры. Отражая переходную эпоху, постмодернизм является изживанием «логоцентрической культурной парадигмы с ее монотеизмом, презумпцией Должного, диктатом «законодательного разума» . Это течение выражает болезненное, кризисное состояние современной философии. Вся постмодернистская игра смыслами ведется во имя поисков новых целостностей, новых аттракторов таких целостностей. Однако этот поиск крайне затруднен в условиях потребительского общества, ценности которого примитивны, устойчивы и закреплены в массовом сознании. Постмодернистский дискурс выступает отражением сознания интеллектуальной элиты, не принимающей примитивных ценностей массового сознания.

Подобные кризисные периоды были в истории философии, когда, например, античная софистика, позднее - средневековая схоластика и еще позднее - Просвещение обращались к поискам истины с помощью языковых конструктивных форм.

Значение постмодернизма заключается в создании предпосылок новой постановки проблемы свободы и ответственности личности. Заслугой постмодернизма является демонстрация полимодального рассмотрения культуры, а также самодостаточности творчества и творческой личности.

Природа и проблематика постмодернизма заключаются в его принципиальной диалогичности, которая проявляется в установке культуры Запада на культуру Востока. Такая направленность дает шанс диалогическому взаимопониманию и дополнению, а также преодолению самоизоляции западной и восточной культур.

Сегодня западное общество находится в критической ситуации, двигаясь между экстремальными состояниями, - абсолютной доминантой структур капиталистического производства и рыночных отношений, отражающихся в общественной психологии и эстетике, и абсолютной доминантой общественного способа труда. Современной исторической миссией «пост-капитализма» и «пост-социализма» становится путь социального, культурного, художественного развития, содержащийся в создании нового типа менталитета. Эта новая ментальность должна соединить два полярных типа с их внутренним диалектиче- ским-диалогическим смыслом .

Постмодернизм , являясь преодолением модернизма, олицетворяющего собой эпоху противостояния и взаимного отрицания не только стилей мышления и типов художественного творчества, но и социальных систем, становится отражением историко-культурной ситуации социального, научного и художественного плюрализма.

Элементы, входящие в большую систему человеческой культуры, многообразны и разрозненны как по природе, так и по происхождению, развиваются они по автономным законам, однако внутри общей системы соблюдается строгая диахронность, обеспечивающая взаимное диалогическое сосуществование. Историко-культурным, социальным, социально-психологическим, эстетическим и художественным диалогом выступает дихотомия элитарной и массовой культур, различия элитарного и массового сознания. Для культуры XX в. характерно раздвоение на элитарную и массовую. Такое раздвоение

становилось особенно опасным в условиях назревания революции, когда основной ударной силой разрушения сложившегося социального порядка делалась масса, потому что ее активность проявляется именно в разрушении, а созидание есть привилегия духовной элиты - научной, художественной, политической, религиозной".

Однако для истории культуры суть проблемы заключена не в самом ее раздвоении на массовую и элитарную, а в их взаимоотношениях.

Таким образом, постмодернизм «высвечивает» проблему элитарного и массового сознания и их взаимодействия, понятий но обозначая сложившиеся противоречия. Методологической «амальгамой» проблемы выступает постмодернистское понятие «складки», применяемое, например, М. Хайдеггером, Фуко и Делезом. Так, по мысли Деле- за, «складка» есть различие, сгиб, который различает и вместе с тем сам может быть различаем . Понятие «складка» впрямую относится ко многим общностям социальной жизни, разобщенным различием ценностей, интересов, образов жизни, целей и т. д. Понятие «складка» предполагает многообразие смысловых модификаций, которые точно воспроизводят оттенки смысла, видообразования и варианты взаимоотношений элитарного и массового сознания, взятые также в неоднородных сочетаниях. Так, понятия «складчатость», «извилина», «сгиб», «загиб», «сгибание», «разгибание» отражают различные стороны и грани социального, культурного и художественного «пространств», равно как и нюансы взаимодействий. Также близко к понятию «складки» подходят смыслы феноменов «двойничества», «Другого», «отражения», «взаимоналожения».

Хайдеггер исследовал складку в аспекте двойственности сгиба, который воспроизводится по двум различаемым сторонам, но эти стороны также соотносятся между собой. Для методологической точности необходимо, по-видимому, представить культурное пространство, которое можно «сгибать» и рассматривать его различные плоскости, имеющие качественную специфику и особенности. Так, элитарное и массовое сознание, сопрягаясь п находясь во взаимной зависимости и культурной близости, все же разнокачественны и противоположны по многим характеристикам, они находятся в разных плоскостях «складчатой поверхности». Понятно, что «складка» - это образная идеальная модель взаимоотношений различных, но сопрягающихся феноменов культуры. Образное представление о «складывании», «нахлесте», «сгибе-разгибе», «разрыве», «заворачивании» и т. д. создает возможность анализа многообразия модусов элитарного и массового сознания в современной художественной культуре.

ФЕДЕРАЛЬНОЕ АГЕНСТВО ПО ОБРАЗОВАНИЮ

Государственное образовательное учреждение

высшего профессионального образования

«СИБИРСКИЙ ГОСУДАРСТВЕННЫЙ АЭРОКОСМИЧЕСКИЙ УНИВЕРСИТЕТ ИМЕНИ

АКАДЕМИКА М.Ф.РЕШЕТНЕВА»

ЗЕЛЕНОГОРСКИЙ ФИЛИАЛ

РЕФЕРАТ

ПО КУЛЬТУРОЛОГИИ

ПОСТМОДЕРНИЗМ В КУЛЬТУРОЛОГИИ

Выполнила:

Студентка гр. БЭФ 12-31

Макаренко А.П.

Проверил:

Доцент, к. филос. н.

Болышева Н.Н.

ЗЕЛЕНОГОРСК, 2012

Введение

Раздел 1. Истоки возникновения постмодернизма

1 Разновидности постмодернизма

2 Особенности постмодернизм в искусстве

3 Постмодернизм в философии

Раздел 2. Постмодернизм в российской литературе

Раздел 3. Постмодернизм и массовая культура

Заключение

Список литературы

ВВЕДЕНИЕ

постмодернизм литература философия

Актуальность рассматриваемой темы определяют в современных условиях т.к. живя в современном обществе, люди почти не чего не знают о более ранних культурах, в частности о культуре постмодернизма.

Внимание к культуре, эстетике и искусству постмодернизма возникло в нашей стране во второй половине 80-х годов, когда его западные образцы были импортированы или пересажены на местную почву,

Цель реферата является анализ постмодернизма в культурологии;

Поставленная цель предполагает решение нескольких задач:

·Определение постмодернизма, его отличие от иных течений в мировой культуре;

·Анализ постмодернистских тенденций в искусстве;

·Изучить историю постмодернизма в России.

·Изучение постмодернизма в философии

1. ИСТОКИ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ПОСТМОДЕРНИЗМА

Постмодернизм - совокупное обозначение наметившихся в последние 25-30 лет тенденций в культурном самосознании развитых стран Запада. Постмодернизм (или «постмодерн») означает то, что после «модерна», или современности.

Понятия «постмодернизм», «постмодерн» многозначны и используются для обозначения направления в современной философии, искусстве, политике, религии, этике, образе жизни, мировосприятии.

Постмодернизм выступает как характеристика определенного способа менталитета, мировосприятия, мироощущение и оценки познавательных возможностей человека и места и роли в окружающем мире.

Статус понятия постмодернизм получает в 80-е гг., благодаря работам Лиотара, распространившего дискуссию о постмодернизме на область философии.

Термин «постмодерн» входит к 1917 г.в период Первой мировой войны. Впервые его употребил немецкий филосов Рудольф Панвиц в работе «Кризис европейской культуры». В 1934 году в своей книге «Антология испанской и латиноамериканской поэзии» литературовед Ф. де Онис применяет его для обозначения реакции на модернизм. В 1947 году Арнольд Тойнби в книге «Постижение истории» придает постмодернизму культурологический смысл: постмодернизм символизирует конец западного господства в религии и культуре.

Первоначально «постмодерн» указывал на кризисное состояние авангардистской литературы. После в термин вложили смысл, обозначив им надежды на преодоление кризиса и разрыва между элитарной и массовой культурой.

Этот термин чаще применяется для характеристики новаций в литературе и искусстве, а также трансформации в социально-экономический, технологической и социально-политической сфере.

Исследователи постмодернизма склоняются к тому, что постмодернизм впервые возникает в сфере художественной культуры (в США - с конца 40-х начала 50-х годов) . Во Франции (с установление Пятой республики -1958г.). Затем скоро распространяется на другие сферы: философию, политику, религию, науку.

Началом постмодернизма считают статью Лесли Фидлера -1969 «Пересекайте границу, засыпайте рвы».Американский теолог Харви Кокс в своих работах начала 70-х годов, посвященных проблемам религии в Латинской Америке широко пользуется понятием «постмодернистская теология».Популярность термин «постмодернизм» обрёл благодаря Чарльзу Дженксу. В книге «Язык архитектуры постмодернизма» он отмечал, что само это слово и применялось в американской литературной критике 60-70-х годов для обозначения литературных экспериментов, автор придал ему иной смысл.

К настоящему времени постмодернизм прошел все главные этапы собственного становления. В конце50-х гг. в итальянской архитектуре и американской литературной критике возникли первые его признаки. Затем они появились в искусстве остальных государств, США и Японии. К концу 60-х гг. Распространились на другие области культуры. В 70-е гг. происходит признание постмодернизма. В 80-е гг. постмодернизм распространяется по всему миру и становится модой. Если ранее нужно было обязательно быть модернистом и авангардистом, то сейчас стало тяжело не быть постмодернистом.

1.1 РАЗНОВИДНОСТИ ПОСТМОДЕРНИЗМА

Нередко в качестве термина «постмодернизм» используют экзистенциализм (существование) позднего М. Хайдеггера, постпозитивизм П. Фейербенда, постструктурализм Ж. Дерриды и Ж. Делеза, постструктулизм М. Фуко.

Его представители:

·Жак Лакан (1901-1981) французский философ (фрейдист, структуралист, постструктуралист) и психиатр. Одна из самых влиятельных фигур в истории психоанализа

·Жак Деррида (1930- 2004) французский философ и теоретик литературы, основатель деконструктивизма.

·Жорж Батай (1897-1962) французский философ и писатель, стоявший у истоков постмодернизма.

·Жиль Делез (1925-1995) французский философ-постмодернист, который совместно с психоаналитиком Феликсом Гваттари написал знаменитый трактат «Анти-Эдип» (1972). Делёз и Гваттари ввели в философский лексикон термины «ризома», «шизоанализ», «тело без органов».

·Мишель Фуко. (1926-1984) французский философ, теоретик культуры и историк. Создал первую во Франции кафедру психоанализа, был преподавателем психологии в Высшей нормальной школе и в университете города Лилль

·Ролан Барт (1915-1980) французский философ- постструктуралист и семиотик.

·Ричард Рорти.(1931-2007) американский философ.

Филосовы, расходятся по многим вопросам.Они заложили философские основы постмодернизма тремя основными тезисами:

Во-первых, люди не имеют доступа к реальности и, следовательно, средств для постижения истины не существует.

Во-вторых, реальность недоступна, потому что мы являемся пленниками языка, который придает форму нашим мыслям прежде, чем мы можем помыслить, и поэтому мы не можем выразить то, о чем мы думаем.

В-третьих, мы создаем реальность посредством языка, и поэтому природа реальности определяется тем, кто имеет власть формировать язык.

1.2 ОСОБЕННОСТИ ПОСТМОДЕРНИЗМА В ИСКУССТВЕ

В начале ХХ века классический тип мышления эпохи модерна меняется на неклассический, а в конце века - на постнеклассический. В специфики новой эпохи, которая отличалась от предыдущей. Современное состояние науки, культуры и общества в целом в 70-е годы прошлого века было охарактеризовано Ж.-Ф. Лиотаром как «состояние постмодерна». Зарождение постмодерна проходило в 60-70-е гг. ХХ века, оно связано и логически выходит из процессов эпохи модерна как реакция на кризис её идей, а также на так называемую смерть супероснований: Бога (Ницше), автора (Барт), человека (гуманитарности).

Сформировавшись в эпоху преобладания информационных и коммуникационных технологий, теоретических знаний, широких возможностей выбора для каждого индивида, постмодернизм несет на себе печать плюрализма и терпимости, в художественном проявлении. Его характерной особенностью стало объединение в рамках одного произведения стилей образных мотивов и приемов, заимствованных из разных эпох, регионов и субкультур. Художники используют классику: барокко, символику древних культур и первобытных цивилизаций, творя на этой основе собственную мифологию, соотнесенную с личными воспоминаниями автора. Произведения постмодернистов представляют собой игровое пространство, к котором происходит свободное движение смыслов - их наложение, перетекание, ассоциативная связь. Но опыт мировой художественной культуры, постмодернисты сделали это путем шутки, гротеска, пародии, широко используя приемы художественного цитирования, коллажа, повторения.

Использование готовых форм - основополагающий признак такого искусства. Происхождение этих готовых форм не имеет принципиального значения: от предметов быта, выброшенных на помойку или купленных в магазине, до шедевров мирового искусства. Ситуация художественного заимствования вплоть до симуляции заимствования, римейк, реинтерпретация, лоскутность и тиражирование, дописывание от себя классических произведений, добавившаяся в конце 80-90-х годов к этим характеристическим чертам "новая сентиментальность", -содержание искусства эпохи постмодерна. Постмодернизм обращается к готовому, прошлому, уже состоявшемуся с целью восполнить недостаток собственного содержания. Постмодерн демонстрирует свою крайнюю традиционность и противопоставляет себя нетрадиционному искусству авангарда.

В постмодерне слегка видоизменяется заимствованный материал, а чаще извлекается из естественного окружения или контекста, и помещается в новую или несвойственную ему область.

Мастера Постмодернизма:

Сандро Киа, Франческо Клементе, Мимо Паладино, Карло Мария Мариани, Убальдо Бартолини, Луиджи Онтани, Омар Галлиани, Никола де Мария и другие.

Ирония - типологический признак культуры постмодерна. Авангардистской установке на новизну противопоставлено,стремление включить в современное искусство весь мировой художественный опыт способом ироничного цитирования. Возможность свободно манипулировать любыми готовыми формами, а также художественными стилями прошлого в ироническом ключе, обращение ко вневременным сюжетам и вечным темам, еще недавно немыслимое в искусстве авангарда, позволяет акцентировать внимание на их аномальном состоянии в современном мире. Отмечается сходство постмодернизма не только с массовой культурой и китчем.Более обосновано заметное в постмодернизме повторение эксперимента соцреализма, который доказал плодотворность использования, синтеза опыта лучшей мировой художественной традиции.

Синкретизм - как типологический признак. В различных стилях сохраняется их идентичность, чистота признаков, раздельность, то в постмодернизме можно видеть различные признаки, приемов, особенностей различных стилей, представляющих новую авторскую форму. Это характерно для постмодернизма: его новизна - это сплав старого, прежнего, уже бывшего в употреблении, использованного в новом маргинальном контексте. Для любой постмодернистской практики (кино, литература, архитектура или иные виды искусства) характерны исторические аллюзии.

Критика постмодернизма носит тотальный характер (несмотря на то, что постмодернизм отрицает любую тотальность) и принадлежит как сторонникам современного искусства, так и его неприятелям.

В семидесятые годы появились новые веяния в архитектуре. Называют даже точную дату - 15 июля 1973 г. В этот день в американском городе Сент-Луисе был взорван квартал новых благоустроенных домов, отмеченный в пятидесятые годы премией как образец воплощения самых прогрессивных строительных идеалов, в котором теперь никто не хотел жить: слишком стерильно и монотонно выглядело все.

В книге английского архитектора Чарлза Дженкса «Язык архитектуры постмодернизма», содержится программа нового зодчества: «Времена радикальной перестройки городских структур канули в прошлое, жилищные потребности населения полностью удовлетворены, отвечающий нуждам автотранспорта город давно перестал быть главной целью градостроителей.

Начался период переоценки ценностей: новая городская архитектура перестает черпать творческие силы в футуристических видениях. Напротив, в своих помыслах она обращается к непреходящему - к истории»Философия постмодернизма призвана обосновать постмодернистские новации в искусстве, оправдать его самоистребление, но неспособна истолковать более серьезные позитивные явления нынешней духовной жизни, хотя бы ту же архитектуру. Постмодернизм ведет борьбу с целым, а для зодчего его творение всегда выступает как целое. Плюрализм, за который ратует постмодернизм, хорош, но в меру.

Вот комплексная характеристика постмодернизма, данная И. Хассаном:

Неопределенность, культ неясностей, ошибок, пропусков.

Фрагментарность и принцип монтажа.

. "Деканонизация", борьба с традиционными ценностными центрами: сакральное в культуре, человек, этнос, логос, авторский приоритет.

. "Все происходит на поверхности" - без психологических и символических глубин, "мы остаемся с игрой языка, без Эго".

Молчание, отказ от мимесиса и от изобразительного начала.

Ирония, причем положительная, утверждающая плюралистическую вселенную.

Смешение жанров, высокого и низкого, стилевой синкретизм.

Театральность современной культуры, работа на публику, обязательный учет аудитории.

Имманентность - срастание сознания со средствами коммуникации, способность приспосабливаться к их обновлению и рефлектировать над ними.

1.3 ПОСТМОДЕРНИЗМ В ФИЛОСОФИИ

В философии постмодернизма отмечается сближение её не с наукой, а с искусством.

Термин «постмодернизм» используется для обозначения состояния и философии, и культуры западного мира второй половины 20 века. Среди наиболее ярких фигур, можно назвать Жака Лакана, Жиля Делеза, Исака Дерриду, Мишеля Фуко и других. В ряду теоретиков называют имена Ницше, Шопенгауэра и Хайдеггера. Сам термин за явлением закрепился благодаря работам Ж. Лиотара.

Основными чертами постмодернизма выступают:

·Потеря субъекта;

·Игра со стилями и смыслами предшествующих эпох;

·Стирание любых границ между определённостями, структурами, институтами и формами.

Характерной чертой постмодернизма в философии также является то, что многие постмодернисты выдвигают новый тип философствования - философствование без субъекта.

В работах «Ницше» (1965) и «Логика смысла» (1969) показал, что тип постмодернизма в философии и образ философа-постмодерниста имеют свою специфику, которая заключается в признании существования событий и смыслов, принадлежащих автономной поверхности, не сводимой ни к глубинным субстанциям, ни к высоким идеям. Понятие «поверхность» (резома) становится главным в постмодернистском философском словаре. В истории философии, доминировали два образа философов: один из них ярко представлен Платоном, другой - Ф. Ницше.

Платон ввел в культуру образ философа-путника, «восходящего ввысь» в царство чистых Идей. Философская работа мыслилась как «движение навстречу высшему принципу определяющему само это движение - как движение самополагания, самоисполнения и познания». Поэтому философствование было тесно связано с моральным очищением, с аскетическим идеалом.

Ницше сформировал иной образ философа, отвергающего идеальные ценности и разума. Ориентиром для философа ницшеанского типа становятся не идеальные сущности, а склонность странствовать «по запретному».

Разум обозначил границы «запретного»: это прежде всего - инстинкты, безумие, бессознательное, тюрьма, инцест, антропофагия (людоедство) и др.Ницше был уверен, что его философия «некогда победит» в силу того, что в ней дан «долгий опыт» его личного «странствия по запретному», опыт утверждения инстинкта, а не разума в качестве творческой силы.

Третий образ, связанный с переориентацией мысли, которая больше не опирается ни на высоту Идей, ни на глубину инстинктов (и других «запретных» субстанций). Низвергаются не только Идеи, как верховные причины, но и абсолютные глубины, спрятанные в телах и мыслях.

Истинный идеал постмодернистов - это хаос, состояние нескованных возможностей. В мире царствует два начала: шизоидное начало творческого становления.

При этом постмодернисты утверждают идею «смерти автора», вслед за Фуко и Бартом. Любое подобие порядка нуждается в немедленной деконструкции - освобождении смысла, путем инверсии базовых идеологических понятий, которыми проникнута вся культура. Философия искусства постмодернизма не предполагает никакого соглашения между концепциями.

2. ПОСТМОДЕРНИЗМ В РУССКОЙ ЛИТЕРАТУРЕ

Российский постмодернизм подарил отечественной и мировой культуре новые имена и яркие произведения, обозначил множество проблем и тем в искусстве, предложил новый подход в поисках смыслов и принципов будущей культуры, способствовал выработке нового целостного, и плюралистического воззрения на мир.

В русской литературе постмодернизм возник позднее, чем на Западе, что объясняется активным подавлением в советском обществе всех форм художественного творчества, разрушавших каноны реализма, а также политикой культурной изоляции, препятствовавшей усвоению зарубежного литературного опыта. И создавался он, в отличие от Запада, представителями неофициального искусства, не только не имевшими возможности печататься на родине, кроме как в самиздате, но и подвергавшимися преследованиям со стороны властей.

Русский постмодернизм в литературе отказался от мифологии реальности, к которой тяготели предыдущие литературные направления. Но в то же время, он создает собственную мифологию, прибегая к ней как к наиболее понятному культурному языку. Писатели-постмодернисты вели в своих произведениях диалог с хаосом, представляя его как реальную модель жизни, где утопией является гармония мира. При этом между космосом и хаосом шли поиски компромисса.

Русские писатели-постмодернисты:

Идеи, рассмотренные различными авторами в своих произведениях, представляют собой странные неустойчивую смесь, призванные конфликтовать, являясь несовместимыми понятиями. Так, в книгах В. Ерофеева, А. Битова и С. Соколова представлены компромиссы, парадоксальные по сути, между жизнью и смертью. У Т. Толстой и В. Пелевина - между фантазией и реальностью, у Виктора Ерофеева и Пьецуха - между законом и абсурдом. От того, что постмодернизм в русской литературе опирается на сочетаниях противоположных понятий: возвышенного и низменного, патетики и глумления, фрагментарность и целостность, оксюморон становится его основным принципом. К писателям-постмодернистам, кроме уже перечисленных, относят С. Довлатова, В. Войновича, Л. Петрушевскую, В. Аксёнова, А. Синявского. В их произведениях наблюдаются основные характерные черты постмодернизма, такие как понимание искусства как способа организации текста по особым правилам; попытка передать видение мира через организованный хаос на страницах литературного произведения; тяготении к пародии и отрицание авторитетов; подчеркивание условности используемых в произведениях художественно-изобразительных приемов; соединение в пределах одного текста разных литературных эпох и жанров. Идеи, которые провозгласил постмодернизм в литературе, указывают на его преемственность с модернизмом.

Сформировавшись в России в период 80-90-х годов, постмодернизм в литературе вобрал в себя идеалы и стремление уйти от упорядоченности мира, поэтому возникла фрагментарность сознания. Часто в центре сюжета у постмодернистов становится акт творчества, и главным героем является писатель. Исследуется не столько взаимоотношения персонажа с реальной жизнью, сколько с текстом. Это наблюдается в произведениях А. Битова, Ю. Буйды, С. Соколова. Главный герой, часто отождествляемый с автором, при столкновении с реальностью платит страшную цену за её несовершенство.

Культурное пространство России неоднозначно реагирует на постмодернизм. Разрастание начала в нашем искусстве, прежде всего в литературе, кинематографе, на телевидении, можно принять за знак духовной солидарности с европейской цивилизацией. Симптомом постмодернистских проявлений в отечественной культуре является изощренная рефлексия по поводу сюжетов, персонажей, ситуаций русской классической литературы.

3. ПОСТМОДЕРНИЗМ И МАССОВАЯ КУЛЬТУРА

В культурно-эстетическом плане постмодернизм выступает как освоение художественного авангарда (модернизма как эстетического феномена).В отличие от авангарда постмодернизм стирает грань между самостоятельными сферами духовной культуры и уровнями сознания- между научным и обыденным сознанием, высоким искусством и китчем.

Постмодернизм окончательно закрепляет переход от произведения и конструкции от искусства как деятельности по созданию произведений к деятельности. Постмодернизм есть реакция на изменение места культуры в обществе.

Постмодернистская установка по отношению к культуре возникает как результат нарушения чистоты такого феномена как искусство. Условием его возможности выступает изначальное смыслопорождение, восходящее к началу, оригинальному творческому деянию.

Если эти условия нарушены а именно это и происходит в постиндустриальном обществе с его бесконечными возможностями технического воспроизведения - то существование искусства в его прежних(классических или модернистский) .

Другой стороной изменения статуса культуры является то что сегодняшний художник никогда не имеет дело с чистым материалом- последний всегда тем или иным образом культурно освоение.

Стратегия постмодернизма состоит в дистанцировании от самих оппозиций «разрешение -созидание», «серьезность- игра»

Постмодернизм, связанный с конкретными исследованиями массовой культуры и средств массовых коммуникаций такими учеными, как Ж. Бодрийяр, М. Маклюэн, А. Крокер, Д. Кук, А. Пирколиса.

ЗАКЛЮЧЕНИЕ

В результате выполнения реферата были сделаны следующие основные выводы.

.Возникновение и становление постмодернизма Первые признаки возникли в конце 50-х гг. XX в. в итальянской архитектуре и американской литературе. Затем они появляются в искусстве других европейских стран и Японии, а к концу 60-х гг. проявляются в остальных областях культуры и становятся весьма устойчивыми.

2.Разновидности постмодернизма являются постпозитивизм, постструктурализм, постструктулизм.

.Постмодернизм в искусстве дал современному искусству бесконечное разнообразие стилей, порожденное характерной для постмодернизма абсолютной свободой самовыражения.

.Постмодернизм в философии предшественниками постмодернистской философии являются Ф. Ницше и М. Хайдеггер. Постмодернистская философия выражает разочарование в рационализме, а также в разработанных на его основе идеалах и ценностях.

.Появление постмодернизма в русской литературе сформировалось в России в период 80-90-х годов. К писателям-постмодернистам, относят С. Довлатова, В. Войновича, Л. Петрушевскую, В. Аксёнова, А. Синявского, У Т. Толстой и В. Пелевина.

СПИСОК ЛИТЕРАТУРЫ

.Ащеулова И.В.: Русский постмодернизм: предварительные итоги. / И.В Ащеулова - Ставрополь. 1998. - 140 с.

2.Брайсон В.: Политическая теория феминизма./ В. Брайсон.- М.: Идея-пресс, 2001. - 12 с.

.Маньковская,Н. Б.: Эстетика постмодернизма / Е.Н. Маньковская - СПб.: Алетейя, 2000г. - 347 с.

.Усовская Э. А.: Постмодернизм в культуре XX века: учебное пособие для вузов./ Э. А. Усовская. - Минск, 2003

6.#"justify">7.http://svobd.ru/component/content/article/351/5415-5-.html

Репетиторство

Нужна помощь по изучению какой-либы темы?

Наши специалисты проконсультируют или окажут репетиторские услуги по интересующей вас тематике.
Отправь заявку с указанием темы прямо сейчас, чтобы узнать о возможности получения консультации.

Введение 3

1. Понятие юридической практики и ее структура 5

2. Типы (виды, подвиды) юридической практики и ее функции 14

3. Взаимодействие юридической науки и практики 21

4. Основные пути и направления совершенствования юридической практики 26

Заключение 31

Список использованной литературы 32

Введение

Каждая наука ставит перед собой цель получить объективные, достоверные и систематизированные данные об окружающей действительности. С точки зрения предмета изучения все науки делятся на две большие группы - естественные и общественные. Так, общественные науки изучают процессы, протекающие в человеческом обществе.

В свою очередь общественные науки в зависимости опять таки от конкретного предмета делятся на разные отрасли знаний - социологию, психологию, политологию и т.д.

К общественным наукам относятся и те, предметом которых являются государственно-правовые институты и их функционирование. Такие науки называются юридическими.

Юридические науки имеют свою сложную внутреннюю структуру, организованную в зависимости от предмета изучения.

Эта структура в целом выглядит следующим образом:

1. Общетеоретические и исторические юридические науки. К ним относятся - теория государства и права, история государства и права, история политических и правовых учений. Они выступают в качестве методологических по отношению к другим юридическим наукам.

2. Отраслевые юридические науки. Это - науки конституционного, гражданского, уголовного, трудового, административного права и т.д. Они изучают нормы материального права по отраслям.

3. Науки, изучающие структуру, организацию и порядок деятельности государственных органов - суд, прокуратуру и т.д.

4. Науки, изучающие международное право - международное публичное право, международное частное право, право международных договоров и т.д.

5. Прикладные юридические науки - судебная статистика, судебная медицина, судебная психиатрия, криминалистика и криминология и т.д.

«Теория государства и права как самостоятельная юридическая наука имеет свой собственный предмет изучения. Являясь теоретической дисциплиной, она выявляет и изучает наиболее общие закономерности возникновения, развития и функционирования государства и права. Поэтому, основные понятия, которыми оперирует эта наука, носят абстрактный, обобщенный характер. В ней формулируются основные юридические термины, которые используются в других юридически дисциплинах, в текстах законов. Поэтому начинающему юристу просто необходимо в первую очередь усвоить положения науки теории государства и права, прежде чем переходить к изучению отраслевых юридических наук.» 1

Наука теории государства и права развивается во взаимодействии с другими юридическими науками. Обогащая их новыми теоретическими категориями, она, вместе с тем, вырабатывает их на основе конкретных данных, полученных другими юридическими науками.

Современная российская наука теории государства развивается на основе демократических и гуманистических традиций. Она выступает мощным средством формирования нового юридического мировоззрения профессионалов-правоведов, российского общества в целом, столь необходимого ему в условиях политических, экономических и правовых реформ.

В данной работе рассматриваются вопросы, посвященные такому разделу теории государства и права как юридическая практика. Эта тема очень важна тем, что юридическая практика является выражением действия права, т.е. является формой жизни права, выражением права в динамике.

Понимание вопросов, связанных с юридической практике в методическом плане важно тем, что является одним из основных факторов, способствующих формированию понятийного аппарата будущего юриста.

1. Понятие юридической практики и ее структура

В правоведении существуют различные мнения о понятии юридической практики. На сегодня можно выделить три основные точки зрения. Одни авторы отождествляют практику с юридической деятельностью (И. Я. Дюрягин, А. Герлох, В. Кнапп). Другие, стремясь отграничить юридическую практику от юридической деятельности и представить ее в качестве относительно самостоятельного явления, относят к ней лишь определенные итоги, объективированный опыт правовой деятельности (С. С. Алексеев, С. И. Вильнянский и др.).

И, наконец, третья точка зрения, которая представляется наиболее предпочтительной, - когда любой вид юридической практики рассматривается в неразрывном единстве правовой деятельности и сформированного на ее основе социально-правового опыта (В. К. Бабаев, В. И. Леушин, В. П. Реутов и др.).

Ошибочность первых двух позиций состоит в том, что в первом случае из практики исключается такой важный ее элемент, как юридический опыт, во втором - допускается другая крайность: результаты деятельности, объективированный во вне опыт отрываются, противопоставляются самому процессу деятельности, не учитывается тот факт, что практическое преобразование общественной жизни происходит не только с помощью решений и положений, выражающих итоговую сторону юридической деятельности, но и непосредственно в ходе этой деятельности, при осуществлении организационно-конструктивных правовых действий и операций.

Третья точка зрения позволяет точнее определить природу юридической практики и основные элементы ее структуры, правильнее отразить диалектику прошлой (ретроспективной), настоящей (актуальной) и предстоящей юридической деятельности, понять значение социально-правового опыта в механизме правового регулирования и правовой системе общества. Этот опыт как важнейший компонент практики представляет собой коллективную, надиндивидуальную социально-правовую память, обеспечивающую накопление, систематизацию, хранение и передачу информации (знаний, умений, оценок, подходов и т. д.), позволяющую фиксировать и в определенной степени воссоздавать весь процесс деятельности или отдельные его фрагменты. "Опыт - вот учитель жизни вечной", - писал И. Гете 1 . Без социально-правовой памяти невозможно эффективное правотворчестве и толкование, конкретизация и правоприменение, систематизация и восполнение пробелов в праве.

«Таким образом, юридическая практика - это деятельность по изданию (толкованию, реализации и т. п.) юридических предписаний, взятая в единстве с накопленным социально-правовым опытом.» 2

К основным признакам юридической практики необходимо отнести следующие 3 .

1. Юридическая практика представляет собой разновидность социально-исторической практики. Поэтому ей присущи черты, характерные для любой общественной практики.

2. Вместе с правом и правосознанием юридическая практика является важнейшим компонентом правовой системы общества. Без этого вида социальной практики немыслимо возникновение, развитие и функционирование правовой системы. Она играет существенную роль в этой системе, связывая в единое целое нормативно-правовые и индивидуально-конкретные предписания, субъективные права и юридические обязанности, правовые идеи и принимаемые на их основе решения и т. п.

3. Юридическая практика образует существенную часть культуры общества. Изучение, например, материалов юридической практики Древнего Рима (законов, судебных решений и т. д.) дает представление не только о тех или иных конкретных правовых ситуациях, но и об экономике и политике этой страны в разные периоды ее развития, о социальном и правовом положении населения, государственном и общественном устройстве.

4. Общественная, коллективная природа юридической практики проявляется в том, что, во-первых, она обусловлена другими типами социальной практики. Во-вторых, любая юридическая деятельность предполагает соответствующие формы сотрудничества между ее субъектами и участниками, обмен информацией и результатами. В-третьих, накапливаемый социально-правовой опыт является совокупным продуктом совместной деятельности.

5. В отличие от теоретической (научной) деятельности, где вырабатываются идеи и понятия, юридическая практика направлена на объективно-реальное изменение окружающей действительности. Сознание, которое опосредует любые практические действия, служит внутренней детерминантой юридической практики. Оно присутствует здесь во внешне выраженном, опредметченном виде.

6. Юридическая практика способствует целенаправленному изменению общественной жизни. Это достигается при помощи издания новых или изменения уже существующих нормативно-правовых предписаний, их толкования и конкретизации, использования и применения.

7. В процессе юридической практики возникают разнообразные материальные, политические, социальные и иные изменения.

К ее особенностям следует отнести то, что она всегда порождает и соответствующие юридические последствия.

8. Юридическая практика сама опосредована (урегулирована) правом и иными социальными нормами (нравственными, корпоративными обычаями, традициями и т. п.). Так, нормативно-правовыми предписаниями определяется компетенция ее субъектов, использование ими определенных средств и методов деятельности, способы оформления вынесенных решений и закрепления накопленного опыта. Тем самым обеспечивается ее стабильность, ограничивается субъективизм и волюнтаризм ее субъектов и участников.

Существенные ограничительные (регулятивные) начала заложены во внешних по отношению к ней природных и социальных, экономических и политических, материальных и духовных, национальных и иных детерминирующих факторах (социальном ее субстрате, "данности" юридической практики). Указанные факторы в той или иной степени ориентируют участников юридической практики, ограничивают их действия определенными рамками, обусловливают основные элементы и функции практики.

9. Основные разновидности юридической практики (правотворческая, правоприменительная, судебная, следственная и т. п.) представляют собой специфические производство, соответствующим образом организованное и спланированное, где есть необходимые производители и потребители, средства и методы, технология и пр. Поэтому, как и в любом производстве, здесь требуется высокий профессионализм и ресурсообеспеченность. Юридическая практика в той или иной степени должна обеспечиваться мерами материального, организационного, кадрового, научного и иного характера.

«Неотъемлемым свойством юридической практики должен быть профессионализм ее субъектов.» 1 Законодательная и интерпретационная, судебная и следственная, нотариальная и другие разновидности юридической практики требуют соответствующей профессиональной подготовки и квалификации субъектов, использования специальных приемов и средств юридической техники и тактики, достижения необходимой производительности труда, развития инициативы и самостоятельности, кооперации и интеграции, учета общественного мнения, внедрения научно обоснованных норм рабочего времени и иных условий труда. Недостаток профессионализма у субъектов юридической практики должен компенсироваться за счет привлечения к участию в работе соответствующих специалистов.

10. Юридическая практика в той или иной степени влияет на все стороны жизни общества, способствуя развитию происходящих в нем процессов либо тормозя их. Это методологически важное положение следует иметь в виду при формировании и реализации любых планов и программ экономического, политического, социального и иного переустройства общества. Так, низкое качество принимаемых нормативных актов, неверное их разъяснение, неудовлетворительное претворение правовых предписаний в жизнь существенно замедляют и затрудняют процесс формирования в России цивилизованного гражданского общества и построение правового государства.

Показывать Все | Украинские | Зарубежные

Убийство журналиста, одного из руководителей «Украинской правды» Павла Шеремета до сих пор не раскрыто, потому что Президент или не хочет правосудия, или есть силы, которые его сдерживают от действий, касающихся данного дела. Об этом в интервью Hromadske.ua заявил руководитель Комитета защиты журналистов (CPJ) Джоэл Саймон. →

На сайте Конституционного Суда Украины обнародован полный текст особого мнения судьи Сергея Головатого относительно решения КСУ по делу о незаконном обогащении. →

Бывшему руководителю предвыборного штаба Дональда Трампа Полу Манафорту 13 марта с.г. будет назначено наказание в суде Вашингтона. Об этом сообщает «РБК-Украина» со ссылкой на «Голос Америки». →

Автоконцерны Nissan и Renault рассматривают возможность закрытия совместного предприятия, зарегистрированного в Нидерландах. Причиной тому стало расследование по делу бывшего главы альянса Renault–Nissan–Mitsubishi Карлоса Гона, которого обвиняют в финансовых махинациях. →

Служба безопасности Украины ожидает, что народный депутат Андрей Билецкий обнародует данные, подтверждающие его слова о подготовке СБУ покушения на лидеров «Национального корпуса». →

Facebook подал в суд на украинских разработчиков из-за кражи данных пользователей, пишет Pravo.ru. →

Пожилые люди обыгрывают Пенсионный фонд Украины в судах и добиваются повышения пенсий. ПФУ поймали на нарушении процедур: в деле №2-16552/10 он сорвал сроки подачи апелляционной жалобы без уважительных причин. Однако апелляционный суд почему-то пошел ему навстречу - восстановил срок подачи жалобы и принял решение против повышения пенсии: человек требовал, чтобы ему пересчитали выплату в привязке к последнему размеру минимальной зарплаты в нашей стране. Таким образом, апелляция отменила решение суда первой инстанции, пишет UBR. →

Национальный банк Украины открывает с 12 марта с.г. предварительный онлайн-заказ на памятные монеты «Предоставление Томоса об автокефалии Православной церкви Украины». →

Как известно, все неполитические субъекты формирования Высшего совета правосудия (ВСП), кроме ученых-юристов, уже заполнили свою квоту в составе этого конституционного органа заблаговременно. Планируется, что съезд представителей юридических высших учебных заведений и научных учреждений продолжит свою работу после вынужденной в этот четверг: ему предстоит заполнить две кадровые позиции, которые образуются в составе ВСП в конце апреля 2019 года после завершения каденции Анатолия Мирошниченко и Андрея Бойко (28 апреля 2015 года они были делегированы учеными-юристами на тот момент в состав Высшего совета юстиции (ВСЮ). →

«Служебное произведение: особенности охраны IP-прав работодателя и работника» - тема лекции в рамках LHS Ирины Дячук, заместителя директора юридического департамента Fozzy Group. →

Перший заступник міністра юстиції запустила авторську правопросвітницьку програму , яка виходитиме у вигляді відеоінтерв’ю з профільними юристами, під назвою «Pro Право з Оленою Сукмановою». Головна мета програми - надати глядачеві корисну правову інформацію у форматі динамічного інтерв’ю з юристами, які спеціалізуються на конкретному напрямі права. →

Модуль «Личные имущественные и неимущественные права автора» начался с лекции Екатерины Соповой, судебного эксперта, патентного поверенного, заместителя руководителя Центра экспертных исследований НАПрН Украины, на тему «Плагиат: факторы, учитываемые при выявлении нарушений авторских прав». →

21 января 2019 года между Министерством юстиции Украины, Государственной службой занятости и Государственной службой Украины по вопросам труда подписаны меморандумы о сотрудничестве. Об этом сказано на сайте Минюста. →

Евгений Соловьев стал партнером юридической фирмы «Ильяшев и Партнеры». Об этом компания сообщает в своем пресс-релизе. →

Адвокаты практики налогового права и бизнес-эффективности Juscutum помогли клиенту - учредителю и руководителю компаний, специализирующихся на разработке ПО для банков, восстановиться в должности директора одной из них, которая стала объектом «захвата» со стороны неизвестных лиц. Клиент находился в отпуске за пределами Украины, а когда вернулся, обнаружил, что информация о нем исключена из ЕГР, а директором компании значится третье лицо. →

Антимонопольный комитет Украины рассмотрел вопросы о допустимости государственной помощи на реализацию инфраструктурных проектов в столице. Об этом сказано на сайте Комитета. →

По случаю праздника 8 марта Национальная ассоциация адвокатов Украины номинировала на награды 10 женщин-адвокатов, которые сделали весомый вклад в развитие адвокатской профессии и укрепление авторитета адвокатуры. →

Власти Китая временно запретили использовать самолеты Boeing 737 Max 8 на всех внутренних национальных авиалиниях. Об этом информирует «РБК-Украина» со ссылкой на пресс-службу Управления гражданской авиации Китая. →

Высший совет правосудия принял решение, что члены Высшего совета правосудия Игорь Бенедисюк, Наталья Волковицкая, Николай Гусак, Татьяна Малашенкова не будут участвовать в рассмотрении ВСП материалов лиц, в отношении которых Высшей квалификационной комиссией судей Украины внесены рекомендации о назначении на должности судей Верховного Суда, и принятии соответствующих решений. →

Один из предполагаемых организаторов финансовой пирамиды OneCoin Константин Игнатов был арестован 6 марта с.г. в международном аэропорту Лос-Анджелеса по обвинениям, выдвинутым в его адрес прокуратурой Южного округа Нью-Йорка (SDNY). Об этом сообщает Forklog, передает FinClub. →

Заявление «Национальных дружин» о готовности применять силу на выборах 2019 года угрожает легитимности голосования. Об этом в интервью «РБК-Украина» рассказала координатор Гражданской сети «ОПОРА» Ольга Айвазовская. →

Национальный банк Украины уточнил список документов, которые должны предъявлять военнослужащие. В телеграмме №18-0007/11663 юридический департамент НБУ предоставил финансистам исчерпывающий перечень, который был подтвержден Министерством обороны - документ подписан заместителем начальника Генштаба Вооруженных Сил Украины, генерал-лейтенантом Артуром Артеменко. →

Сегодня в Нидерландах состоится заседание Апелляционного суда г.Амстердама по делу о «скифском золоте». Участие в судебном заседании примут представители Министерства юстиции Украины. Об этом сообщил министр юстиции Украины Павел Петренко в интервью информагентству «Укринформ» накануне слушания, передает сайт ведомства. →

Правоохранители открыли уголовные производства из-за стычек между полицией и представителями партии «Национальный корпус». Как известно, в субботу в городе Черкассы проходило выступление Президента Украины Петра Порошенко, во время которого вспыхнула драка между полицейскими и националистами. →

Международный союз нотариата (МСЛН) выражает обеспокоенность относительно соответствия международным стандартам нотариата положений постановления Кабинета Министров Украины №860 и приказа Министерства юстиции Украины №4146/5 и поддерживает позицию Нотариальной палаты Украины. →

Сделка по выходу Великобритании из Евросоюза может провалиться, если парламентарии отклонят предложенное правительством соглашение, предупредил глава МИД королевства Джереми Хант. Его заявление прозвучало на фоне заявлений двух фракций, которые считают, что план премьер-министра Терезы Мэй может быть отклонен. Голосование должно состояться во вторник, 12 марта. →

На Донбассе с начала вооруженных действий из плена боевиков освободили более трех тысяч человек. Как информирует «РБК-Украина», об этом сообщил Антитеррористический центр при СБУ на запрос «Новостей Донбасса». →

Адвоката, партнера АО Barristers Александра Шадрина пытались задержать полицейские в здании Городищенского районного суда Черкасской области. →

Уже осенью 2019 года в Украине нельзя будет купить антибиотики без рецепта врача. Такие меры содержит утвержденный на заседании правительства 6 марта документ, озаглавленный как «Национальный план действий борьбы со стойкостью к противомикробным препаратам». →

Экс-боец АТО Тарас Костанчук, задержанный за якобы попытку взятки кандидату в Президенты Юрию Тимошенко, утверждает, что против него подготовили провокацию. →

Киберполиции запустила кампанию по осведомленности о кибербезопасности, сообщается на сайте Национальной полиции Украины. →

И.о. председателя Государственной фискальной службы Украины Александр Власов представил общественности отчет о работе ГФС в 2018 году, сообщается на сайте Службы. Представители Общественного совета при ГФС, общественных ассоциаций и объединений, организаций работодателей, профессиональных союзов и эксперты имели возможность высказать свои замечания и предложения к деятельности, задать вопросы ее руководителю и высказать пожелания по дальнейшему формату сотрудничества. →

4 марта с.г. к команде АО Arzinger на должность советника практики налогового права присоединился Юрий Федчишин. Основными направлениями его спецализации является налогообложение, таможенное право, международная торговля и государственные закупки. →

В Окружной административный суд города Киева поступили иски, касающиеся избрания на съезде адвокатов кандидатов на должность членов Высшего совета правосудия. →

За подмену трудовых отношений гражданско-правовыми на предприятие наложен штраф в сумме более 3 миллионов гривен, сообщает сайт Государственной службы Украины по вопросам труда. →

Сегодня в ВККС состоялся брифинг по подведению итогов конкурсов на должности судей Верховного Суда и Высшего антикоррупционного суда. Напомним, что 6 марта с.г. Комиссия подвела итоги квалификационного оценивания и утвердила рейтинги кандидатов на занятие вакантных должностей судей ВС и ВАС. →

Крайним по мотивам расследования журналистов Bihus.Info о хищениях в «Укроборонпроме» может оказаться директор Национального антикоррупционного бюро Украины Артем Сытник. Об этом говорится в материале «РБК-Украина» «Месяц минусовки: кого может привести на Банковую война элит». →

Накануне Международного женского дня комиссар Совета Европы по правам человека Дуня Миятович выступила с заявлением, напомнив, что «гендерное равенство является основополагающей ценностью наших обществ, что закреплено в соглашениях по правам человека». →

Госдума РФ одобрила в третьем чтении законы, которые вводят наказание за оскорбление власти в интернете и преднамеренное опубликование фейковых новостей, пишет Pravo.ru. →

Перед президентскими выборами 2019 года Центральная избирательная комиссия (ЦИК) не смогла закупить архивные боксы для участковых комиссий. Об этом говорится в сообщении ЦИК. →

По результатам рассмотрения жалобы Фонда гарантирования вкладов судье Хозяйственного суда Киева Любомиру Головатюку назначено самое строгое дисциплинарное взыскание - представление об увольнении с должности. →

Решением Высшей квалификационной комиссии судей Украины от 6 марта 2019 года утверждены рейтинги кандидатов на занятие вакантных должностей судей кассационных судов Верховного Суда в рамках конкурса, объявленного 2 августа 2018 года. Об этом сказано на сайте ВККС. →

Китайский телекоммуникационный гигант перешел от оборонительных мер в битве с американским правительством к наступательным. Huawei подал иск против властей США в федеральный суд Техаса, добиваясь отмены статьи 889 закона о национальной обороне, который запрещает госслужащим и ведомствам использовать технику компании, пишет BBC. →

В скандале с отмыванием в Европе «грязных» российских денег замешаны около десяти крупных международных банков с европейской «пропиской». →

В Окружной административный суд Киева поступили новые иски против спикера Верховной Рады Андрея Парубия относительно голосования за изменения в Конституцию по курсу на вступление в Евросоюз и НАТО. Об этом сообщает «РБК-Украина» со ссылкой на пресс-службу суда. →

6 марта с.г. правительство Украины одобрило ряд дерегуляционных решений, направленных на улучшение бизнес-климата в Украине. Среди принятых инициатив - отмена ограничения на максимальную ценовую надбавку в 10% на медицинское оборудование, отмена книги отзывов и предложений, упрощение процедуры получения долгосрочных виз иностранными гражданами. →

Президент Владимир Путин подписал закон, который позволит судам избирать заочный арест при объявлении лица в межгосударственный розыск. →

Высшая квалификационная комиссия судей объявила 39 победителей среди кандидатов на должности в Высший антикоррупционный суд. →

6 марта 2019 года Кабинет Министров Украины установил новые критерии определения рисков для осуществления государственных проверок бизнеса в отдельных сферах. Об этом информирует сайт Министерства экономического развития и торговли Украины. →

18 декабря 2018 года Кабинет Министров Украины принял постановление о реорганизации Государственной фискальной службы путем разделения на Государственную налоговую и Государственную таможенную службы. →

Президент России Владимир Путин рассказал, что в 2018 году контррразведка РФ смогла разоблачить несколько сотен агентов и сотрудников иностранных спецслужб. Выступая на коллегии ФСБ, он добавил, что зарубежные разведки наращивают свою активность в российском направлении.

Недержавний освітній заклад
середньої професійної освіти
НОУ СПО
«Сибірський козачий юридичний коледж»
Курсова робота
Дисципліна: "Теорія держави і права"
Тема: "Юридична практика"
виконала
студентка 1-го курсу
групи 11-з
заочного відділення
спеціальності 0201
«Правознавство»
Разумова О.В.
Науковий керівник:
Шагланова О.М.
Омськ 2007

Зміст
Введення
I. Визначення сутності права через різні підходи до
праворозуміння
I.1 Функції права
II. Структура юридичної практики. Визначення та
характеристика видів і форм юридичної діяльності
III. Взаємодія юридичної науки і практики
Висновок
Список використаної літератури

Введення
Юридична практика
У цьому визначенні полягає дуже велике різноманіття видів, підвидів, типів і форм юридичної практики та їх взаємодію між собою. Юридична діяльність являє собою складне соціальне явище, систему і багатоаспектне поняття .
У зв"язку з цим, для проведення даного дослідження була поставлена ​​мета, визначено об"єкт, предмет, поставлені завдання та намічені методи дослідження.
Мета нашої наукової роботи полягає в наступному: Розглянути типи, форми та види юридичної практики як системи, єдиного процесу , всі стадії якого спрямовані на єдиний результат - регулювання суспільних відносин.
Об"єкт дослідження: юридична практика.
Предмет дослідження: спрямованість нормативно-правових актів юридичної практики на регулювання суспільних відносин.
Завдання:
1. Вивчити юридичну літературу та документи юридичної практики.
2. Підібрати матеріал , що висвітлює всі стадії юридичного діловодства.
Методи:
1. Теоретичний: аналіз юридичної літератури та документів юридичної практики.

I. Визначення сутності права через різні підходи до
праворозуміння
У вітчизняній і зарубіжній науковій літературі немає єдиного підходу до визначення поняття права , а тим більше, однозначного про нього уявлення. Спектр думок тут досить широкий і різноманітний.
Приступаючи до розгляду розуміння сутності права, слід зауважити, що це питання є не тільки вихідним, а й певною мірою ключовим при вивченні всієї правової проблематики. Бо, від того , як розуміється і як визначається право , багато в чому залежить розуміння і трактування всіх інших, що мають безпосереднє відношення до права, питань.
Наприклад, дотримуючись вузького розуміння і відповідної йому трактування права як системи норм, що виходять від держави, ми, йдучи за логікою , повинні будемо відповідним чином трактувати і джерела права , називаючи як таких лише ті, які містять в собі норми права . Виходячи ж з більш широкого уявлення про право як про феномен, який складається не тільки з норм, а й з ряду інших компонентів, включаючи правову свідомість , правові відносини , правові звичаї, правові традиції та ін, в якості джерел права повинні будемо розглядати набагато більше широке коло правових явищ.
Слід звернути увагу також на те, що право як явище і юридична категорія має дуже складний, багатоаспектний характер . У силу цього його глибоке і різнобічне вивчення з неминучістю передбачає не тільки "чисто" юридичний, правовий до нього підхід, але і розгляд його з позицій соціології, політології, психології та ряду інших, що мають до нього безпосереднє відношення, дисциплін. Право як багатоаспектне, комплексне явище може адекватно вивчатися лише комплексним шляхом. При розгляді сутності права важливо враховувати два аспекти:
1) те, що будь-яке право є, перш за все, регулятор (формальна сторона);
2) те, чиї інтереси даний регулятор обслуговує (змістовна сторона).
Дуже важливим видається також мати на увазі, що право - це не тільки статичне, а й динамічне явище.
Неузгодженість у розумінні права часто обумовлюється різним поданням про ступінь впливу традиційних ідей природного права на сучасні теорії права; суперечливими підходами авторів - дослідників права - до вирішення проблем співвідношення в його понятті і змісті загальнолюдського й загальнонаціонального, з одного боку, і класового - з іншого.
У рамках класового підходу право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, виражають зведену в закон державну волю економічно панівного класу (тут право використовується у вузьких цілях як засіб для забезпечення головним чином інтересів панівного класу).
Як приклад суто класового підходу до визначення поняття права можна послатися на досить типове визначення, відповідно до якого право розглядається як "сукупність встановлених і охоронюваних державою норм, що виражають волю панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя цього класу" . Або на визначення права як на систему нормативно-зобов"язання-ного регулювання поведінки людей, "підтримувану державою і виражає матеріально обумовлену волю панівних класів (при соціалізмі - волю народу)" [там же].
Прикладом позакласового або надкласового підходу до визначення права може служити дефініція, відповідно до якої воно розглядається як система загальнообов"язкових правил поведінки, які встановлюються і охороняються державою, виражають загальні та індивідуальні інтереси країни і виступають регулятором суспільних відносин [там же].
Загальносоціальні підхід розглядає право як вираз компромісу між класами, групами, різними соціальними верствами суспільства (тут право використовується в ширших цілях як засіб закріплення та реального забезпечення прав людини і громадянина, економічної свободи, демократії тощо)
Поряд з цими можна виділити і релігійний, і національний, і расовий, і інші підходи до сутності права, в рамках яких відповідно релігійні, національні та расові інтереси будуть домінувати в законах і підзаконних актах, правових звичаях і нормативних договорах .
Теорія природного права (філософський підхід до права) сформувалася в період буржуазних революцій XVII-XVIII ст. Представниками даного підходу є Т. Гоббс , Дж. Локк , О.М. Радищев, Ж.-Ж. Руссо , Ш.Л. Монтеск"є. Один з представників, І. Кант , для якого було властиво з"єднання теоретичного (філософського) та практичного почав, визначав право як "сукупність умов, за яких свавілля одного (особи) сумісний з сваволею іншого з погляду загального закону свободи" .
Філософія права отримала свій розвиток у Гегеля. За Гегелем, право означає здійснення свободи вільної волі або ще коротше - "наявне буття свободи" .
Основний постулат розглянутого напрямку - висновок про існування вищих, постійно діючих, незалежних від держави норм і принципів, що уособлюють розум , справедливість , об"єктивний порядок цінностей, мудрість Бога, не тільки є директивами для законодавця, але і діючих непряму. Відтінки думок різноманітні, але практика орієнтується на пошук кращого рішення - справедливого і розумного. Теологія закликає молитися Богу, світський варіант орієнтує на природу взагалі, природу людини, природу речей.
Основні ідеї природно-правової теорії:
1. Поділяється право і закон (поряд з позитивним правом, тобто законами, прийнятими державою, існує вища, справжнє, "природне" право, властиве людині від народження. Це так зване неписане право, під яким розуміється сукупність природних і невід"ємних прав людини і яке виступає критерієм права позитивного, тому що не всякий закон містить у собі право).
2. Ототожнюється право і мораль (на думку представників даної теорії, такі абстрактні моральні цінності, як справедливість, свобода , рівність складають ядро ​​права, визначають собою правотворчий і правозастосовний процеси).
3. Джерело прав людини знаходиться не в законодавстві, а в самій "людській природі", права здобуваються від народження або від Бога.
Переваги :
§ це революційна , прогресивна доктрина, під прапором якої відбувалися буржуазні революції, що приводили на зміну віджилим феодальним відносинам новий, більш вільний лад;
§ в ній відмічено, що закони можуть бути неправовими тобто аморальними, що вони повинні приводитися у відповідність з такими загальнолюдськими цінностями, як справедливість, свобода, рівність тощо;
§ проголошує джерелом прав людини природу або Бога і тим самим "вибиває" теоретичну грунт у сваволі чиновників і державних структур.
Недоліки:
§ таке розуміння права (як абстрактних моральних цінностей) "зменшує" його формально-юридичні властивості, в результаті чого втрачається чіткий зміст законного і протизаконного;
§ таке розуміння пов"язане не лише з правом, скільки з правосвідомістю (яке може бути різним
Історична теорія права сформувалася в кінці XVIII - початку XIX ст. Представники даного підходу: Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта та інші.
Основні ідеї:
1. Право - історичне явище, яке, як і мова , не встановлюється договором , не вводиться за чиєюсь вказівкою, а виникає і розвивається поступово, непомітно, стихійно;
2. Право - це, перш за все, правові звичаї (історично сформовані правила поведінки, що тягнуть за собою юридичні наслідки). Закони ж похідні від права звичайного, яке виростає з надр "національного духу", глибин народної свідомості і т.д.
3. Представники цієї теорії, яка виникла за часів феодалізму , заперечували права людини , тому що у звичаях тієї станової епохи не могли знайти відображення ніякі його "природні" права.
Переваги :
§ вперше звернуто серйозну увагу на культурно-історичні і національні особливості права, на необхідність їх врахування в правотворчому процесі ;
§ справедливо підкреслюється природність розвитку права, тобто той факт, що законодавець не може творити норми права на свій розсуд;
§ вірно помічені переваги правових звичаїв як перевірених часом і стабільних норм поведінки.
Недоліки:
§ дана теорія під час свого виникнення виступила як реакція на природничо-правову доктрину, як ідеологічно відживаючого феодального ладу;
§ її представники переоцінювали роль правових звичаїв на шкоду законодавству; між тим в нових економічних умовах звичаї вже не справлялися з повноцінним упорядкуванням ринкових відносин.
Марксистська теорія права сформувалася в XIX-XX ст. Її представниками були: К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін та інші.
Основні ідеї цього підходу:
1. Право розуміється як зведена в закон воля пануючого класу, тобто як класове явище.
2. Зміст що у праві класової волі в кінцевому рахунку визначається характером матеріальних виробничих відносин, носіями яких виступають класи власників основних засобів виробництва, які тримають у своїх руках виробничу владу.
3. Право являє собою соціальне явище, в якому класова воля отримує державно-нормативний вираз. Право - це такі норми, які встановлюються і охороняються державою.
Переваги:
§ у зв"язку з тим, що право розуміється як закон (тобто як формально певний нормативний акт), чітко виділені критерії правомірного і протиправного;
§ показана залежність права від соціально-економічних факторів, найбільш істотно впливають на нього;
§ звернуто увагу на тісний зв"язок права з державою, которе встановлює і забезпечує його.
Недоліки:
§ перебільшена роль класових почав у праві на шкоду загальнолюдським, життя права обмежена історичними рамками класового суспільства;
§ право занадто жорстко пов"язано з матеріальними факторами, з економічним детермінізмом.
Кажучи іншими словами, у цій теорії виражається класовий підхід до розуміння права, про який згадувалося вище.
Нормативний підхід до розуміння права самий придатний для відображення його інструментальної ролі. Визначення права як сукупності зберігаються державою норм дозволяє громадянам і іншим виконавцям правових приписів знайомитися зі змістом останніх по тексту нормативних актів і відповідно свідомо обирати варіант своєї поведінки. Представниками нормативистское теорії права є: Штаммлер, Новгородцев , Г. Кельзен і інші.
Найбільшою мірою ця теорія була розроблена Кельзену. Він віддавав першість нормі міжнародного права перед нормою внутрішнього.
Правом визнається державна воля, виражена в обов"язковому нормативному акті, забезпеченому примусової силою держави .
Основні ідеї нормативного підходу:
1. Право являє собою ієрархічну (ступеневу) систему норм, яка подається у вигляді сходів (піраміди), де кожна верхня сходинка обумовлює нижню, а нижня випливає з верхньої, їй підкоряється. На самому верху знаходиться "основна (суверенна) норма" (конституційні норми), прийнята законодавцем, і де кожна нижча норма черпає свою законність в нормі більш значною юридичної сили.
2. Буття права належить до сфери належного, а не сущого. Воно, таким чином, не має обгрунтування поза сферою норм повинності, і його сила залежить від логічності і стрункості системи юридичних правил поведінки. Тому юридична наука повинна вивчати право в "чистому вигляді", поза зв"язку з політичними, соціально-економічними (та іншими сущими) оцінками.
3. В основі піраміди норм знаходяться індивідуальні акти - рішення судів, договори , приписи адміністрації, які теж включаються в поняття права і теж повинні відповідати основній (передовсім конституційної) нормі.
Переваги:
§ нормативний підхід більше, ніж який-небудь інший, підкреслює визначальне властивість права - його нормативність і переконливо доводить необхідність підпорядкування правових норм за ступенем їх юридичної сили;
§ нормативність в даному поході органічно пов"язана з формальною визначеністю права, що істотно полегшує можливість керуватися правовими вимогами (в силу більш чітких критеріїв) і дозволяє суб"єктам знайомитися зі змістом останніх по тексту нормативних актів;
§ визнаються широкі можливості держави впливати на суспільний розвиток, бо саме держава встановлює і забезпечує основну норму;
§ фіксованість коштів державного примусу у випадках порушення права;
§ протистояння режиму свавілля і беззаконня.
§ непряма орієнтація на необхідність зведення в закон належної (справедливої, моральної, прогресивної і т.п.) волі;
§ орієнтація на подзаконное нормативне регулювання суспільних відносин у ході юридичної практики.
Недоліки:
§ дуже сильний ухил до формального боку права спричинив ігнорування його змістовної сторони: положення і ступені свободи адресатів правових норм, суб"єктивних прав особистості, моральних почав юридичних норм, відповідності їхнім об"єктивним потребам суспільного розвитку тощо). Звідси представники даної теорії недооцінюють зв"язок права з соціально-економічними, політичними і духовними чинниками, тобто зайво "очищають" від них право;
§ визнаючи той факт, що основну норму приймає законодавець, Кельзен перебільшує роль держави у встановленні ефективних юридичних норм. У силу різних причин воно може задовольнятися і застарілими нормами, і однозначно довільними.

Соціологічний підхід концептуально сформувався у другій половині XX ст., В рамках школи "вільного права". Представники даної теорії: Ерліх, Жені, С.А. Муромцев, Р. Паунд. Основна теза цієї теорії: "Право слід шукати не в нормах, а в самого життя". Уподібнення писаного закону порожньому звуку, судині, який ще належить заповнити, і т.п. - Ось постулати соціологічного напрямку, і зокрема реалістичної теорії права США.
Основні ідеї соціологічного підходу:
1. Поділяється право і закон. Право втілюється не в природних правах і не в законах, а в реалізації останніх. Якщо закон перебуває у сфері належного, то право - у сфері сущого.
2. Під правом, отже, розуміються юридичні дії, юридична практика, правопорядок , застосування законів і т.п. Право - це реальна поведінка суб"єктів правовідносин - фізичних та юридичних осіб. Звідси інша назва даної доктрини - теорія "живого" права.
3. Формулюють таке "живе" право, перш за все, судді в процесі юрисдикційної діяльності. Вони наповнюють закони правом, виносячи відповідні рішення і виступаючи в цьому випадку суб"єктами правотворчості.
У даному підході відзначаються переваги:
§ таке розуміння орієнтує на практичну реалізацію права;
§ цілком обгрунтовано зазначається пріоритет суспільних відносин, як змісту, над правовою формою;
§ теорія добре узгоджується з обмеженням державного втручання в економіку, з децентралізацією управління .
Для правореалізующей практики, для правопріменітелей розглянутий підхід до права менш кращий, оскільки він, швидше, дестабілізує правовий порядок, а не зміцнює його, вносить невизначеність і сум"яття у відносини суб"єктів правового спілкування. Звідси виділяються недоліки підходу:
§ відсутність міцної юридичної основи зроблених дій і впевненості в кінцевих їх результати;
§ вирішення юридичних справ на користь економічно і політично сильного, на шкоду слабким, малозабезпеченим;
§ чинності перенесення центру ваги правотворчої діяльності на суддів і адміністраторів збільшується небезпека некомпетентного рішення і відвертого свавілля з боку нечесних посадових осіб.
Соціологічний підхід до права дуже хороший для дослідника і для законодавця. Щоб пізнати право, видати корисний і ефективний закон, треба вивчати законодавство в дії. Самі суспільні відносини виступають у різних іпостасях: вони і передумова (джерело) права, і форма його реалізації (життя), і критерій справедливості, цінності, ефективності правових норм. Розгляд їх безпосередньо в якості права збіднює теорію і дезорганізує практику.
У рамках так званого широкого підходу до права окремі вчені поряд з нормами та правовими відносинами включають в право правова свідомість . Тим самим віддається данина психологічної теорії права, яка свого часу претендувала на самостійну роль в науці та практиці, а надалі дуже часто вступала і вступає до цих пір в союз з ідеями правового реалізму та іншими теоріями. Представниками підходу є: Л.І. Петражицький, Росс, Рейснер та інші.
Основні ідеї психологічного підходу:
1. Психіка людей - фактор, що визначає розвиток суспільства , в тому числі його мораль , право, держава .
2. Поняття і сутність права виводяться, перш за все, через психологічні закономірності - правові емоції людей, які носять імперативно-атрибутивний характер, тобто представляють собою почуття правомочності чогось (атрибутивна норма) і обов"язок зробити щось (імперативна норма).
3. Усі правові переживання діляться на два види - емоції позитивного (встановленого державою) та інтуїтивного (особистого, автономного) права. Останнє може бути не пов"язане з першим. Інтуїтивне право, на відміну від позитивного, виступає справжнім регулятором поведінки і тому має розглядатися як "дійсне" право. Так, різновидом переживань інтуїтивного права вважаються переживання з приводу карткового боргу, переживання дітьми своїх обов"язків у грі і т.п., які відповідно формують "гральний право", "дитяче право" і т.д.
Переваги:
§ тут звернено увагу на психологічні процеси, які так-само реальні, як економічні , політичні та ін Отже, не можна видавати закони без урахування соціальної психології, не можна застосовувати їх, не враховуючи психологічну структуру індивіда;
§ теорія підвищує роль правосвідомості у правовому регулюванні і в правовій системі суспільства;
§ джерело прав тут "виводиться" з психіки самої людини.
Недоліки:
§ дуже сильний крен у бік психологічних чинників на шкоду іншим (соціально-економічним, політичним і т.п.);
§ у зв"язку з тим, що "справжнє" право (інтуїтивне) практично відірване від держави і не має формально певного характеру , відсутні чіткі критерії правомірного і неправомірного, законного і незаконного.
Інтегративний підхід поєднує в собі різні точки зору на розуміння права, тому що знайомство з різними підходами до права виявляє багато цінного і прийнятного в кожному з них. І в цьому зв"язку виникає спокуса об"єднати в єдине поняття всі ознаки, найбільше відповідають інтересам правозастосовчої практики.
У наукових цілях варто вітати різні підходи до права, різні визначення права і прагнення до їх синтезу в рамках єдиного поняття. Визначення права як сукупності норм, загальних правил поведінки орієнтує на такі властивості, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання.
Широкі визначення права хороші тим, що вони орієнтують на розгляд життя права у правовідносинах , правосвідомості, правозастосовних актах, суб"єктивних правах.
Через суперечки про те, що є право, вирішуються багато практичних питань: підстави права, джерела права, межі правового впливу, ефективність права, розв"язання суперечностей права.
У рамках інтегративного підходу право визначається як сукупність-ність визнаних у даному суспільстві і забезпечених офіційної захистом нормативів рівності і справедливості, що регулюють боротьбу і узгодження вільних воль в їх взаємовідносини один з одним.
Таким чином, право як категорія філософії і теорії, будучи наповненим реальним змістом, виконує інструментальну роль. Можна сперечатися про те, що є право, яку реальність воно виражає, можна по-різному осмислювати походження права , розходитися в думках на сутність і призначення права і т.д., але якщо питання ставиться в практичній площині, слід шукати єдину точку відліку, єдиний погляд, одну позицію. Право втратило б свою цінність, перестало б виконувати свою роль щодо стабілізації та впорядкування громадських зв"язків, якби розумілося всіма по-різному. Визначеність у розумінні права - вихідний початок визначеності й у суспільних відносинах.
c.142].
Наявність безлічі визначень права, дозволяє поглянути на нього крізь призму століть, відобразити в ньому найбільш важливі його сторони і риси не тільки для однієї історичної епохи, але і для ряду або всіх епох, побачити право не тільки в статиці, а й у динаміці. Існування безлічі визначень права свідчить, крім усього іншого, про глибину і багатство державно-правової думки, про величезній різноманітності знань про право, накопичених авторами - теоретиками і практиками - за тисячоліття його дослідження.
I .1 Класифікація та визначення функцій права
Право завжди соціально обумовлена ​​і в процесі регулювання суспільних відносин реалізує певні функції .
Під функціями права у науковій літературі прийнято розуміти основні напрями впливу права на суспільні відносини, зумовлені рівнем розвитку суспільства і характером держави, а також стоять перед суспільством і державою завданнями.
У юридичній літературі виділяються
1. Основні власне юридичні функції:
§ регулятивна;
§ охоронна.
2. Неосновні власне юридичні функції:
§ компенсаційна;
§ відновлювальна;
§ обмежувальна.
3. Основні соціальні функції:
§ економічна ;
§ політична;
§ ідеологічна (виховна);
4. Неосновні соціальні функції:
§ екологічна ;
§ соціальна (у вузькому сенсі);
§ інформаційна .
У системі функцій права чільне, що визначає положення займає регулятивна функція , яка виражається в регулюванні що склалися в суспільстві економічних, політичних та інших відносин.
Особливості цієї функції полягають, перш за все, у встановленні позитивних правил поведінки, в організації суспільних відносин, у координації суспільних взаємозв"язків.
У рамках регулятивної функції виділяють дві підфункції: регулятивну статистичну та регулятивну динамічну.
Регулятивна статистична функція виражається у впливі права на суспільні відносини шляхом їх закріплення в тих чи інших правових інститутах. У цьому полягає одне із завдань (призначень) правового регулювання. Право, перш за все, юридично закріплює, зводить у розряд чітко врегульованих ті суспільні відносини, які являють собою основу нормального, стабільного існування суспільства, відповідають інтересам його більшості або силам, що стоять у влади.
Вирішальне значення в проведенні статичної функції належить інститутам права власності , юридична суть яких в тому і полягає, щоб закріпити економічні основи суспільного устрою. Ця функція чітко висловлена ​​і в ряді інших інститутів (у тому числі в інститутах політичних прав і обов"язків громадян, виборчому, авторське і винахідливому праві).
Регулятивна динамічна функція виявляється у впливі права на суспільні відносини шляхом оформлення їх руху (динаміки). Вона втілена, наприклад, в інститутах цивільного, адміністративного, трудового права, опосередковуючи процеси в економіці і інших сферах суспільного життя.
Характеристика регулятивної функції припускає з"ясування найважливіших шляхів її здійснення, оскільки будь-який з них відіграє істотну роль у всьому регулятивному процесі, здійснюваному правовою системою.
Найбільш характерними шляхами (елементами) здійснення регулятивної функції права є:
1. Визначення за допомогою норм права праводееспособності (правосуб"єктності) громадян.
2. Закріплення і зміну правового статусу громадян.
3. Визначення компетенції державних органів, у тому числі і компетенції (повноваження) посадових осіб.
4. Встановлення правового статусу юридичних осіб.
5. Визначення (передбачення) юридичних фактів, спрямованих на виникнення, зміни та припинення правовідносин.
6. Встановлення конкретної правового зв"язку між суб"єктами права (регулятивні правовідносини).
7. Визначення оптимального типу правового регулювання (общедозволітельного, дозвільного) стосовно до конкретних суспільних відносин.
З урахуванням сказаного регулятивну функцію права можна визначити як обумовлене його соціальним призначенням напрям правового впливу, що виражається у встановленні позитивних правил поведінки, надання суб"єктивних прав та покладанні юридичних обов"язків на суб"єктів права.
Інша власне юридична функція права - охоронна. Це обумовлене соціальним призначенням напрям правового впливу, націлене на охорону загальнозначущих, найбільш важливих економічних, політичних, національних, особистих відносин, витіснення явищ, далеких даному суспільству.
Специфіка охоронної функції полягає в наступному:
§ по-перше, вона характеризує право як особливий спосіб впливу на поведінку людей, що виражається у впливі на їх волю загрозою санкції, встановленням заборон і реалізацією юридичної відповідальності;
§ по-друге, вона служить інформатором для суб"єктів суспільних відносин про те, які соціальні цінності взяті під охорону за допомогою правових приписів;
§ по-третє, вона є показником політичного і культурного рівня суспільства, гуманних начал в праві.
Охоронну функцію не слід протиставляти регулятивної в тому сенсі, що одна з них - це негативна (оскільки включає в себе заборони, санкції, відповідальність), а друга - позитивна, тому що спрямована на координацію позитивної діяльності суб"єктів права. Обидві ці функції, але кожна по-своєму, виконує важливе завдання закріплення та охорони прав особистості, сприяння розвитку і зміцненню суспільних відносин.
Приступаючи до розгляду соціальних функцій права, слід зазначити, що проблема функцій права виникла спочатку як проблема соціальних функцій права.
Класифікація соціальних функцій певною мірою умовна, оскільки насправді досить складно провести чітке розмежування правового впливу на вирішення економічних, соціальних, політичних та ідеологічних (виховних) завдань. Так, елементи однієї з функцій можуть виявлятися в інших функціях.
Економічна функція як одна з найважливіших соціальних функцій права мала велике значення на всіх етапах розвитку товарно-грошових відносин. Право завжди виступало найважливішим гарантом власності, свободи підприємництва.
На основі правових норм в економіці виникали врегульовані правом відносини. Найважливішою правовою формою таких відносин був і залишається договір, в якому сторони мають права і обов"язки, і в якому вони визначають умови настання тих чи інших правових наслідків (результату). З договору найчастіше випливають і певні санкції для сторони, що не виконує свої обов"язки. Крім того, правові санкції встановлюються за вчинення в сфері економіки умисних злочинів (шахрайство , вимагання, розкрадання , знищення майна, лжепредпрінімательство, незаконне використання товарного знака , виготовлення або збут підроблених грошей і цінних паперів і т. д.).
Таким чином, економічна функція права здійснюється як безпосередньо через регулювання правомірних дій учасників економічних відносин, так і опосередковано - шляхом загрози настання санкцій або їх реалізації за вчинення правопорушення у сфері економіки.
Політична функція права полягає, насамперед, у регулюванні відносин влади, відносин між соціальними групами і, особливо в регулюванні національних відносин.
Права і свободи людини - також важливий об"єкт політичної функції права.
Ідеологічна (виховна) функція права являє собою результат здатності права висловлювати ідеологію певних класів і соціальних сил і його здатність впливати на думки і почуття людей. Тому одним з найважливіших завдань даної функції є виховання високої правосвідомості, формування стимулів правомірної поведінки у громадян.
У праві виражаються передові, гуманні, що відповідають інтересам особистості приписи, в результат чого воно отримує психологічну підтримку з моменту видання правової норми. Разом з тим правові вимоги, що не відображають бажань і настроїв людей, отримують їх негативну оцінку і не знаходять підтримки в їх свідомості. У таких випадках виховна функція права не досягає своєї мети.
У компенсаційної функції права полягає вельми істотна особливість права як інструменту відновлення соціальної справедливості, тому ця функція дуже тісно пов"язана з відновлювальної функцією . З цієї причини в юридичній літературі їх часто ототожнюють, хоча це не одне і те ж. Відмінності між ними полягають, перш за все, у формах, методах і правові наслідки реалізації.
Важливу роль у відмінності грають і правові підстави цих напрямів впливу, хоча вони в окремих випадках мають одну і ту ж причину. Наприклад, у випадках незаконного звільнення (причина) спостерігається одночасна реалізація відновлювальної та компенсаційної функції: відновлення на службі і компенсація за вимушений прогул.
Різниця між цими функціями дуже часто проглядається в цивільному законодавстві. У ньому відновлення становища, яке існувало до порушення права нерідко пов"язується з відшкодуванням збитків (ст. 12 ГК РФ) .
Цивільний кодекс РФ, охороняючи честь і гідність громадян, зобов"язує винну сторону саме відшкодувати (компенсувати) моральну шкоду, заподіяну потерпілому, тому що відновити порушене право іншими способами неможливо (наприклад, за переживання особи у випадках поширення ганьблять його відомостей) (ст. 152) .
Конституція РФ також передбачає компенсацію за примусове відчуження майна для державних потреб (ст. 35), за заподіяну шкоду потерпілим від злочинів (ст. 52) .
Наведені приклади свідчать про те, що компенсаційна функція властива різним галузям права, вона виконує важливу роль у регулюванні відносин між громадянами, юридичними особами і є необхідним інструментом гармонізації інтересів суб"єктів права, стабільності суспільних відносин.
Відновлювальна функція права займає особливе ціннісне місце в механізмі правового впливу.
Норми, спрямовані на відновлення порушених прав і свобод особистості, містяться як у міжнародно-правових актах, так і в багатьох внутрішньодержавних документах. Наприклад, ст. 8 Загальної декларації прав людини встановлює: "Кожна людина має право на ефективне поновлення в правах" . Відповідні норми трудового права є важливим гарантом відновлення особи на колишньому місці роботи і т. д.
Слід погодитися з визначенням відновлювальної функції як відносно відокремленого впливу комплексу правових засобів на волю, свідомість і поведінку людей, спрямованого на приведення суб"єктів права у колишній стан, яке було порушено неправомірними діями інших суб"єктів права.
Реалізація відновлювальної функції (приведення в первісний стан) нерідко здійснюється у формі скасування незаконних рішень, відновлення правового статусу фізичної або юридичної особи, поновлення порушеного громадського порядку і т. п.
Обмежувальна функція права пов"язана з його призначенням бути регу-ром суспільних відносин. А регулювати - значить наказувати варіанти поведінки, які повинні відповідати інтересам певних соціальних груп, класів, індивідів всього суспільства. Тому, щоб дії одних суб"єктів права не порушували прав та інтересів інших, щоб відносини в суспільстві складалися більш розумно і не викликали протидій, право встановлює певні обмеження для суб"єктів суспільних зв"язків, припиняючи тим самим вседозволеність, анархію та свавілля. Ці обмеження формулюються в заборонних та зобов"язуючих нормах, в інших правових приписах.
Обмежувальна функція, незважаючи на, здавалося б, початковий негативний характер, в кінцевому рахунку дає позитивний соціальний результат, оскільки завдяки цій якості право виступає гарантом стабільності та справедливості в суспільстві, найважливішим інструментом правопорядку і реалізації прав громадян.
Основними об"єктами екологічної функції права є земля , її надра, грунт, вода , атмосферне повітря , ліси, флора і фауна, озоновий шар атмосфери, навколоземний космічний простір і т. д. З метою її реалізації приймаються федеральні закони, закони суб"єктів Федерації, нормативні акти уряду, міністерств і відомств, органів виконавчої влади суб"єктів Федерації і місцевого самоврядування , спрямовані на захист навколишнього середовища, забезпечення прав громадян на здорову екологію, що встановлюють відповідальність за порушення екологічного законодавства.
Поява даної функції пов"язано з тим, що екологічна сфера для людства в умовах науково-технічного прогресу стала надзвичайно важливою і перетворилася в одну їх основних проблем його існування. У права в даному випадку своя ніша вирішення цієї важливої ​​задачі - юридична, рамкова вплив на екологічну сферу.
Слід зазначити, що Конституція України закріпили в якості основного конституційного права громадян Росії їх право на сприятливе навколишнє середовище , на достовірну інформацію про її стан і на відшкодування шкоди , заподіяної здоров"ю та майну громадян екологічним правопорушенням (ст. 42) .
Функція регулювання соціальних відносин та забезпечення соціальних прав. У юридичній літературі в останні роки цілком обгрунтовано піднімається питання про наявність у права соціальної функції у власному (вузькому) розумінні слова. Це пов"язано постійним розширенням чисто соціальної сфери суспільства і відповідно обсяг її правового регулювання збільшується.
Найважливішими об"єктами соціальної функції є трудові, пенсійні відносини, медичне забезпечення громадян, сфера науки, освіта , культури, закріплення пільг для різних верств населення.
Інформаційна функція права. Право вбирає в себе, а потім видає величезну кількість інформації про найрізноманітніші явища суспільного життя. У ньому міститься велика кількість наукових дефініцій, юридичних формул, історичних і життєвих відомостей політичних правових оцінок, правових рекомендацій, заборон, дозволів і т. п. І в достовірності інформації, що міститься в нормативно-правових актах, сумніватися не доводитися.
Право - це один з найважливіших засобів соціальної інформації, яке використовує державу для того, щоб довести певні відомості до всіх суб"єктів права.
Правова інформація - це владна інформація , за допомогою її виражається (і відповідно формулюється) певний світогляд. Інформаційна функція є певною мірою підфункції, елементом ідеологічної (виховної) функції. Інформаційна здатність права є одним з істотних факторів, які дозволяють відносити його до елементів духовного життя суспільства. Право, виникаючи, в першу чергу, як регулятор суспільних відносин, одночасно починає виконувати роль інформатора їх суб"єктів. Не маючи початкової призначеного виконувати інформаційну функцію, право об"єктивно, поряд зі своїми суто юридичними завданнями, набуває та інформаційні якості.

II. Структура юридичної практики. Визначення та
характеристика видів і форм юридичної діяльності
Для правової системи суспільства характерно одночасне функціонування різноманітних типів, видів (форм) і підвидів практики. І тому тут необхідно розглянути основні елементи і зв"язку, які забезпечують юридичній практиці цілісність, збереження об"єктивно необхідних властивостей і функцій при впливі на неї різноманітних чинників дійсності.
Залежно від характеру і способів перетворення суспільних відносин необхідно розрізняти: правотворчу, правозастосовчу, розпорядчу, інтерпретаційну і інші типи юридичної практики, а щодо суб"єктів - законодавчу, судову, слідчу, нотаріальну та інші види практики.
З нашої точки зору, головним видом юридичної практики є керівна практика. Це такий вид, під яким, як нам здається, мається на увазі видання законів, різного роду нормативно-правових актів органами законодавчої влади, що регулюють найбільш важливі суспільні відносини (політичні, економічні, соціальні, культурні та ін) Це "широка" практика, встановлений державою порядок. До керівної практиці відносяться укази президента РФ, постанови Верховного суду.
Прикладом керівної практики може служити Конституція Російський Федерації, різні кодекси. Верховний суд РФ, наприклад, дає судам керівні роз"яснення з питань застосування законодавства при розгляді судових справ особливої ​​важливості в якості суду першої інстанції.
Приклад: Відповідно до ч.2 ст.74 Федерального конституційного закону "Про Конституційний суд Російської Федерації" у взаємозв"язку зі ст.3, 6, 79, 85, 87, 96 і 100 названого закону конституційно-правове тлумачення правових норм , дане Конституційним судом РФ, є загальнообов"язковим, в тому числі і для судів .
Приклад: Указом Президента РФ від 22 вересня 2006р. Уряду Росії доручено вжити невідкладних заходів щодо забезпечення безпеки дорожнього руху .
Поточний вид практики, на наш погляд, грунтується на керівній практиці, тому що окремі міністерства, відомства, організації різних напрямків на основі законодавства і в рамках його видають свої, внутрішньоорганізаційні накази, укази, розпорядження, які охоплюють невеликий відрізок часу, видаються, так би мовити, на поточний момент. Це вузький вид практики.
Прецедентний вид практики
Аналіз юридичної літератури і правового життя різних країн показує, що в світі існувало й існує безліч форм (джерел) права.
Найважливіше місце серед форм (джерел) права займає юридичний прецедент . Під прецедентом розуміється письмове або усне рішення судового чи адміністративного органу по конкретній справі, якому держава надає загальнообов"язкове значення і яке згодом стає нормою, зразком при розгляді всіх наступних аналогічних справ у майбутньому.
Прецедент як джерело права відомий з найдавніших часів. У Стародавньому Римі як прецедентів виступали, наприклад, усні заяви (едикти) або рішення з конкретних питань преторів та інших магістратів. Він використовувався також в середні століття і в усі наступні століття. В даний час це один з основних джерел права у правових системах Австралії, Великобританії, Канади, США та багатьох інших країн.
Існує два види прецедентів: судовий (наприклад, рішення, прийняте з цивільного та кримінального справі) і адміністративний (рішення, прийняте адміністративним органів або адміністративним судом).
Найбільш поширеною формою права є судовий прецедент . Його наявність свідчить про те, що в країнах , де він визнається як джерело права, правотворчої діяльністю займаються не тільки законодавчі, а й судові органи, тобто судова практика є джерелом права.
Особливість прецеденту як форми права полягає в тому, що всі наступні рішення можуть вносити ті чи інші зміни у вже сформувався прецедент, які в свою чергу стають також обов"язковими і набувають властивостей норм права. Гідність його в тому, що прецедент більш предметно і точно, ніж загальна норма, здатний відобразити істота кожної конкретної справи.
У Росії наявність прецеденту як такого офіційно не є підставою для прийняття рішення з того чи іншого конкретного справі.
Законодавчий вид практики
Законодавча практика - це форма правотворчості, має пріоритетне становище в державі. Таке становище пояснюється тим, що вона формує основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики, конструює і закріплює правові масштаби. При цьому її приписи, зодягнені в форму законів займають чільне місце по відношенню до всіх інших нормам
Правотворчий вид практики
Говорячи про правотворчості та його особливості, необхідно відзначити, що воно являє собою одну з найважливіших сторін діяльності держави, форму його активності, що має своєю безпосередньою метою формування правових норм, їх зміна, скасування чи доповнення. У кожній державі правотворчість має своїми особливостями, але скрізь воно спрямоване на створення і вдосконалення єдиної, внутрішньо узгодженої і несуперечливої системи правових норм, регулюючих що склалися в суспільстві різноманітні відносини.
За своєю соціальною суттю правотворчість є процес зведення державної волі в закон, який розуміється в самому широкому сенсі слова, її оформлення у різних нормативно-правових актах, процес надання містяться в них правилами поведінки - державним велінням загальнообов"язкового характеру. Воно охоплює собою безпосередню діяльність уповноважених на те державних органів щодо вироблення, прийняття, зміни чи доповнення нормативно-правових актів.
Правотворчість є найважливішою складовою частиною правотворення взагалі. Остання включає в себе не тільки власне правотворчий, але і весь попередній йому підготовчий процес формування права. Необхідність існування підготовчого процесу обумовлюється постійно виникає потребою підвищення якості видаваних актів. Адже якість залежить не тільки, а часто і не стільки від рівня власне самої правотворчої діяльності державних органів, скільки від рівня проводилися до прийняття того чи іншого правового акта підготовчих робіт.
Правотворча діяльність здійснюється в рамках встановлених процесуальних норм (процедур), що містяться в Конституції регламентах, статутах і т.п.
Правотворчість характеризується тим, що:
§ представляє собою активну, творчу, державну діяльність;
§ основна його продукція - юридичні норми , що втілюються головним чином в нормативних актах (крім цього - в нормативних договорах, правових звичаях, юридичних прецеденти);
§ це найважливіший засіб управління суспільством, тут формується стратегія його розвитку, приймаються істотні правила поведінки;
§ рівень і культура правотворчості, а відповідно і якість прийнятих нормативних актів - це показник цивілізованості і демократії суспільства.
Суб"єктами правотворчості виступають державні органи , недержавні структури (органи місцевого самоврядування , профспілки тощо), наділені відповідними повноваженнями, а також народ при винесенні законів на референдуми.
Правозастосовний вид практики
Реалізація права - це переклад норм права в правомірну поведінку суб"єктів у формі використання належних їм прав, виконання обов"язків і дотримання заборон з метою задоволення інтересів і потреб адресатів права, досягнення його (права) цілей.
Реалізація права являє собою необхідну сторону життя, існування права, без чого вона втрачає свій соціальний зміст, адже закони і підзаконні акти приймаються для того, щоб діяти, упорядковувати суспільні відносини.
У юридичній науці склалася безліч в тій чи іншій мірі розрізняються між собою визначень поняття "застосування права".
Нерідко воно розуміється як "особлива форма" реалізації права, здійснюється державними чи громадськими організаціями в межах їх компетенції у формі владної організуючою діяльності щодо конкретизації правових норм на основі суворого дотримання законності.
Іноді застосування трактується як "владна діяльність" органів держави чи інших органів за уповноваженням держави, які, використовуючи свої спеціальні повноваження, видають акти індивідуального значення на основі норм права, вирішуючи тим самим по суті конкретні питання життя суспільства.
Досить часто застосування права розглядається як така форма його реалізації, яка полягає в проведенні державою складною, відповідальною юридичної та організаційної діяльності "на підставі обгрунтованої здійсненню правових норм щодо конкретних суб"єктів", фактів, відносин реального суспільного життя в рамках закону.
Ці визначення наведені як ілюструють неоднозначність і множинність підходів до поняття "застосування права".
У будь-якому випадку особливе місце застосування права забезпечує його комплексність, що поєднує в собі одночасно різні поведінкові акти.
Говорячи про особливості правозастосування , необхідно звернути увагу на наступне:
1. Правозастосовча діяльність (на відміну від інших форм реалізації права, в яких беруть участь самі різні суб"єкти права) може здійснюватися тільки уповноваженими на те державними органами і посадовими особами.
2. Правозастосування - одні з найважливіших видів державної діяльності. Воно існує поряд із законодавчою, правоохоронної та іншими видами державної діяльності і має державно-владний характер. Це означає, що акти, які видаються в процесі правозастосування , є юридичними, невиконання яких тягне за собою державний примус. Застосування права завжди здійснюється від імені держави.

3. Застосування норм права здійснюється в строго встановленому законом порядку. Існує певна процедура правозастосовчої діяльності судових, адміністративних, слідчих та інших державних органів і посадових осіб.
4. Воно спрямоване на встановлення конкретних правових наслідків - суб"єктивних прав і юридичних обов"язків.
Грунтуючись на сказаному вище, можна сказати, що правозастосування - це рішення конкретної справи, життєвого випадку, певної правової ситуації. Це "додаток" закону, загальних правових норм до конкретних обставин. Це владна організуюча діяльність компетентних органів і осіб, що має своєю метою забезпечити адресатам правових норм реалізацію приналежних їм прав і обов"язків, а також гарантувати контроль за даним процесом .
Розпорядчий вид практики
Під розпорядженням розуміється один з видів підзаконних актів вищих законодавчих органів (Президента РФ, Уряду РФ, Мингосимущества РФ та ін), акт органу влади або управління, виданий у рамках його компетенції і має обов"язкову силу для фізичних та юридичних осіб, яким адресовано розпорядження; обов"язкова вказівка, наказ , що становить зміст деяких угод (чека, перекладу , акредитива).
Інтерпретаційний вид практики
Діяльність переважної більшості юристів-практиків пов"язана з перетворенням норм права в життя, з реалізацією права, в тому числі і з правозастосування. Правозастосовні рішення виносяться на фактичної і нормативної основі. Тому у юристів-практиків виникає необхідність у встановленні та доведенні фактичних обставин (фактична основа рішення) і в тлумаченні норм права (нормативна основа). Отже, інтерпретаційна діяльність юристів є важливою складовою частиною правозастосовчого процесу. Вона супроводжує весь правотворчий процес, а також діяльність по обліку і систематизації законодавства. Витлумачення (інтерпретація) норм права властива й іншим формам реалізації права, наприклад, нормотворчої, законодавчої і т.д.
Вибір правових норм неминуче пов"язаний з з"ясуванням їх змісту. Часто в цьому допомагають роз"яснення нормативно-правових актів, які дають різні органи і особи. Діяльність державних органів, громадських організацій, окремих громадян з усвідомлення ними дійсного змісту норм називають тлумаченням норм права. Тлумачення правових норм займає значне місце в процесі правореалізації, особливо у правозастосуванні, адже перш ніж застосувати право, потрібно усвідомити його зміст. У процесі тлумачення необхідно визначити історико-політичні умови, мету і соціальну спрямованість правової норми.
Правильність і обгрунтованість тлумачення норм права - неодмінна умова правильної та ефективної реалізації права, дотримання законності. Будь-яка неправильна, необгрунтоване, суб"єктивне тлумачення норм права веде зазвичай до нормативно необгрунтованого рішенням, до незаконних дій.
Тлумачення норм права - це діяльність щодо виявлення волі законодавця, вираженої в правовій нормі.
Термін "тлумачення" вживається в трьох різних, хоча і не пов"язаних між собою значеннях:
1. З"ясування сенсу і змісту правової норми особою її застосовують (тлумачення за способом).
2. Прийняття актів державними органами і висловлювання окремих осіб з метою роз"яснити зміст правової норми.
3. Інтерпретація, тобто з"ясування співвідношення обсягу толкуемой правової норми з обсягом (буквальним змістом) її тексту.
Слід підкреслити з усією визначеністю, що тлумачення має переслідувати головну мету - служити законності. Воно може забезпечити досягнення цієї мети лише в тому випадку, якщо воно буде складатися із сукупності таких способів, правил і прийомів , використання яких дозволяє встановити дійсний зміст норм права.
Правоконкретізірующій вид практики
Наукове визначення процесу конкретизації в судовій діяльності методологічно має спиратися на філософське розуміння конкретного і процесу конкретизації.
Визначаючи поняття конкретного, К. Маркс писав: "Конкретний тому конкретно, що воно є синтез багатьох визначень, отже, єдність різноманітного". "Нескінченна сума загальних понять, законів... дає конкретне в його повноті", - вказував В. І. Ленін .
Отже, процес конкретизації - це процес вироблення положень, визначень, понять, їх поєднання і підсумовування, що тільки й дає "конкретне в його повноті". Облік і визначення конкретних сторін випадку, який треба підвести під закон, і веде до процесу конкретизації.
Конкретизація норм права - розумова операція , здійснювана в процесі нормотворчості, що складається в "прив"язці" правової норми до конкретних умов нормативної регламентації суспільних відносин, в результаті чого створюється нова норма права (менше конкретізіруемой за обсягом, але ширше за змістом).
Процес застосування закону найчастіше потребує глибшого його тлумаченні, чим тільки роз"яснення його змісту. Цього вимагає сама природа закону як загального (абстрактного) правила, яке в процесі його застосування має регулювати різноманітні індивідуалізовані відносини. Вони можуть бути підведені під дію закону лише в процесі конкретизації та деталізації його змісту. Тобто норма права повинна бути опосередкована іншими нормами, які є також загальними правилами, але більш деталізованого порядку.
Правосістематізірующій вид практики
Під систематизацією нормативно-правових актів (іменується ще як систематизація законодавства) слід розуміти діяльність, спрямовану на впорядкування чинного нормативно-правового матеріалу, об"єднання його в єдину, струнку і внутрішньо узгоджену систему.
На практиці ще в умовах СРСР , а тепер і в Російській Федерації склалися і є традиційними три основні напрями систематизації нормативно-правових актів - це кодифікація, інкорпорація і консолідація нормативно-правового матеріалу.
Кожен з цих видів систематизації має свої особливості, але всі вони переслідують єдині цілі - усунення протиріч між різними нормативно-правовими актами, скасування та усунення застарілих і вже віджили себе правових норм і приведення нормативно-правового регулювання в інструмент, що забезпечує нормальне функціонування держави.
Кодифікація - це форма систематизації чинного нормативно-правового матеріалу шляхом його глибокої та всебічної переробки та об"єднання у новий, єдиний логічно цілісний нормативно-правовий акт зведеного характеру.
У Російському праві існують кілька видів кодифікації:
Основи законодавства - нормативний правовий акт , який містить базові положення певний галузі.
Кодекс - нормативний правовий акт, що регулює певну сферу суспільного життя (ЦК, КК, ТК, КпАП і ін.)
Статути (положення) - нормативно-правові акти зведеного характеру, що видаються як законодавчими, так і іншими законотворчими органами: президентом, урядом, різними міністерствами та відомствами.
Інкорпорація - це спосіб групування нормативно-правових актів у збірники або зборів у певному порядку без зміни їх внутрішнього змісту.
Вона буває офіційної та неофіційної.
Офіційна інкорпорація здійснюється компетентними органами (при Президентові та Уряді РФ), наприклад, Збори законодавства РФ.
Неофіційна інкорпорація проводиться організаціями, окремими громадянами з їх ініціативи. Вона обслуговує потреби установ, організацій, фахівців у правовому матеріалі. Це можуть бути збірники трудового або житлового законодавства, довідники по законодавству для військовослужбовців, геологів, учителів, працівників правоохоронних органів.
Консолідація - це форма об"єднання декількох нормативних правових актів у єдиний зведений правовий акт. Вона містить в собі ознаки і кодифікації, та інкорпорації. При цьому норми права, включені в попередні акти, викладаються в логічній послідовності , усуваються повтори і протиріччя. У результаті консолідації створюються збірники законодавства.
Контрольний вид юридичної практики
Важливу роль у досягненні цілей, поставлених перед органами виконавчої влади, відіграє контроль за дотриманням правових норм, тобто нагляд.
Відомо, що контроль - атрибут адміністративної влади, одна з найважливіших її функцій. Він включає спостереження за законністю та доцільністю діяльності, оцінку її з правових, наукових, соціально-політичних, організаційно-технічних позицій.
Нагляд - це обмежений, суджений контроль. У Росії в наш час існують три типи нагляду: судовий, прокурорський та адміністративний.
Прокурорський нагляд - це самостійний, специфічний вид діяльності державних федеральних органів прокуратури, здійснювана від імені Російської Федерації і складається в перевірці точності дотримання Конституції РФ і виконання законів, що діють на її території. Цю діяльність не можуть здійснювати крім прокуратури ніякі інші державні , громадські, самодіяльні чи інші органи, організації, установи, посадові чи фізичні особи .
У прокурорський нагляд полягає найважливіша функція прокуратури.
Головною метою прокурорського нагляду є забезпечення законності в країні. Цілі прокурорського нагляду визначаються статусом прокуратури, її місцем і роллю в державі. У кінцевому рахунку, вони визначаються Конституцією РФ, Законом про Прокуратуру, іншим законодавством, що регламентує діяльність прокурорських органів. Найбільш чітко мети прокуратури визначені в ст.1 Закону про Прокуратуру. П.2 цієї ст. визначає, що цілями прокуратури є:
1) забезпечення верховенства закону;
2) забезпечення єдності і зміцнення законності;
3) забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина;
4) забезпечення захисту охоронюваних законом інтересів суспільства і держави.
На досягнення цих цілей спрямована вся діяльність прокуратури. Конкретні види цієї діяльності перераховані там само. Ними є:
1) прокурорський нагляд (п"ять основних напрямів або галузей);
2) кримінальне переслідування ;
3) координація діяльності правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю.
Судовий контроль. Судова влада займає особливе місце в системі державного устрою. Основною функцією судових органів є здійснення правосуддя. Разом з тим вони покликані здійснювати правовий, судовий контроль за діяльністю органів виконавчої влади по відношенню до громадян і всіх суб"єктів суспільного життя.
Судовий контроль - це:
а) регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність, сутність якої складає контроль (перевірка і оцінка) законності та обгрунтованості дій і рішень публічних процесуальних органів, що обмежує конституційні права особистості;
б) діяльність, цілком спрямована на (врегулювання) вирішення соціально-правового спору (конфлікту) сторін щодо суті;
в) метою судового контролю є судовий захист (забезпечення) конституційних права і свобод особистості;
г) результатом є винесення загальнообов"язкового, забезпеченого примусовою силою держави судового акта (акта правосуддя), покликаного до правового вирішення суперечки.
Адміністративний нагляд - самий великий за обсягом і різноманітності. Його здійснюють сотні тисяч державних службовців.
Головною метою є забезпечення безпеки громадян, суспільства, держави. Нагляд за дотримання правил державна адміністрація здійснює головним чином для попередження шкідливих для суспільства дій, подій, проявів стихійних сил (епідемій, пожеж , вибухів і т.д.), зменшення тяжкості їх наслідків.
Адміністративний нагляд завжди спеціалізований, спрямований на дотримання спеціальних правил (санітарних, ветеринарних , митних, рибної ловлі, торгівлі та ін.)
У нашій країні адміністративний нагляд поділяється на:
1. Державний нагляд за безпекою правил дорожнього руху.
2. Державний санітарно-епідеміологічний контроль.
3. Державний пожежний нагляд і ін
Слідчий вид практики
У Російській Федерації до розгляду кримінальних справ у суді провадиться їх попереднє розслідування , тобто основною формою слідчого виду практики є попереднє слідство . Воно у відповідності до кримінально-процесуальним законом представляє собою правоохоронну діяльність органів попереднього слідства та дізнання, спрямовану на збирання доказів, розкриття і припинення злочинів, викриття та притягнення винних до кримінальної відповідальності.
Ця діяльність у підсумку є основою для подальшої судової діяльності з розгляду і вирішення кримінальних справ, оскільки в процесі судового розгляду суд при дослідженні доказів використовує дані, отримані в ході попереднього розслідування.
Можна сказати, що слідча практика полягає в прокурорському нагляді, тому що попереднє слідство проводять слідчі прокуратури, а також слідчі органів Федеральної служби безпеки, слідчі слідчих підрозділів при органах внутрішніх справ і слідчі Федеральної служби податкової поліції.
Як і у всякого глобального соціального явища, багатоаспектною системи, структура юридичної практики досить складна. У ній простежуються безліч зв"язків. Крім того, структура юридичної діяльності взаємопроникних, тобто один вид практики може перегукуватися з іншими підрозділами юридичної системи.

III. Взаємодія юридичної науки і практики
Активною силою в процесі сприйняття законодавством даних практики є юридична наука . Досить розвинена юридична наука - це і "відбірковий пункт", і об"єднуючий фактор, і формує засіб при сприйнятті законодавством даних практики.
Теоретичні знання не тільки грають інформаційну та прикладну роль, але й забезпечують остаточну "відпрацювання" положень практики, формулювання їх як юридичних норм, введення в єдину правову систему. Тут спостерігається цікава закономірність: чим нижчий ступінь об"єктивізації юридичної практики, тим незамінним і відповідальніше роль науки у своєчасності, повноті і точності обліку потреб і потреб практики.
Юридична практика - це діяльність компетентних органів і суб"єктів з видання, тлумачення і реалізації юридичних приписів, узята в єдності з накопиченим соціально-правовим досвідом.
Юридична наука - це суспільна наука, яка вивчає право як особливу систему соціальних норм, і різні аспекти правозастосовчої діяльності.
У сучасному вигляді вона диференційована на ряд галузей:
1. Наука цивільного права.
2. Наука кримінального права.
3. Теорія держави і права,
4. Історія права і правових навчань.
Прикладними юридичної науки є:
а) судова медицина;
б) судова психіатрія;
в) криміналістика;
г) кримінологія;
д) юридична психологія і т.д.
Функціонування юридичної практики неможливо без наявності юридичної науки, тому як будь-яка практика, у тому числі і юридична, грунтується на теоретичних знаннях . Юридична наука вивчає право в самому широкому сенсі, як соціальне явище, покликане регулювати суспільні відносини, накопичує юридичні знання з найдавніших часів. Юридична практика реалізує, застосовує ці знання в теперішньому часі, "підганяючи" їх під вимоги і потреби сучасного суспільства.

Висновок
На закінчення нашого наукового дослідження можна сказати, що право як категорія філософії і теорії, будучи наповненим реальним змістом, виконує інструментальну роль. Можна сперечатися про те, що є право, яку реальність воно виражає, можна по-різному осмислювати походження права, розходитися в думках на сутність і призначення права і т.д., але якщо питання ставиться в практичній площині, слід шукати єдину точку відліку, єдиний погляд, одну позицію. Право втратило б свою цінність, перестало б виконувати свою роль щодо стабілізації та впорядкування громадських зв"язків, якби розумілося всіма по-різному. Визначеність у розумінні права - вихідний початок визначеності й у суспільних відносинах.
У зв"язку з цим найбільш прийнятним у теоретичному та практичному плані могло б слугувати визначення, згідно з яким право розуміється як система загальнообов"язкових, формально визначених норм, які забезпечуються державою і спрямованих на регулювання поведінки людей відповідно до прийнятих в даному суспільстві засадами соціально-економічної, політичної та духовної життя .
Дане визначення в даний час досить широко використовується як в науковій, так і в навчальній літературі.
Наявність безлічі визначень права, дозволяє поглянути на нього крізь призму століть, відобразити в ньому найбільш важливі його сторони і риси не тільки для однієї історичної епохи, але і для ряду або всіх епох, побачити право не тільки в статиці, а й у динаміці. Існування безлічі визначень права свідчить, крім усього іншого, про глибину і багатство державно-правової думки, про величезній різноманітності знань про право, накопичених авторами - теоретиками і практиками - за тисячоліття його дослідження.
Як і у всякого глобального соціального явища, багатоаспектною системи, структура юридичної практики досить складна. У ній простежуються безліч зв"язків. Крім того, різні структура юридичної системи взаімопронікаеми, тобто один вид практики може перегукуватися з іншими.
Функціонування юридичної практики неможливо без наявності юридичної науки, тому як будь-яка практика, у тому числі і юридична, грунтується на теоретичних знаннях. Юридична наука вивчає право в самому широкому сенсі, як соціальне явище, покликане регулювати суспільні відносини, накопичує юридичні знання з найдавніших часів. Юридична практика реалізує, застосовує ці знання в теперішньому часі, "підганяючи" їх під вимоги і потреби сучасного суспільства.
Отже, взаємозв"язок юридичної науки і юридичної практики очевидна і взаємодія їх дуже важливо для застосування права в конкретних життєвих умовах.

Список використаної літератури
1. Конституція Російської Федерації. - Ростов н / Д: Фенікс, 2005. - 64 с.
2. Цивільний кодекс Російської Федерації. - Ч.1 .- М., 1996.
3. Великий юридичний словник / За ред. А.Я. Сухарєва, В.Є. Крутских. - 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: ИНФРА-М, 2003. - С. 694, 695, 514.
4. Винокуров Ю.Є. та ін Прокурорський нагляд / За заг. ред. Ю.Є. Винокурова. - 5-е вид., Перераб. і доп. - М., Юрайт-Издат, 2003. - 461 с.
5. Комаров С.А., Малько А. В. Теорія держави і права . - М.: Видавництво НОРМА, 2003. - 448 с.
6. / Під ред. В.П. Божьев. - 4-е вид., Испр. і доп. - М.: Спарк, 2003. 400 с.
12. Судова практика у радянській правовій системі / Под ред. С.М. Братуся. - М., Видавництво "Юридична література", 1975. - 328 с.
13. Тихомиров Ю. А. Адміністративне право та процес: Повний курс. - М.: Юрінфорцентр, 2001. - 651 с.
14. Черданцев А. Ф. Теорія держави і права. - М.: Юрайт. - М., 2002. - 432 с.
15. Черданцев А. Ф. Тлумачення права та договору. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2003. - 381 с.
16. Чиркин В. Є. Конституційне право Росії. - 2-е вид., Перераб. і доп. - М.: МАУП, 2003. - 447 с.
17. Бойков А.Д., Карнец І. І. Про законотворчості, судової влади і правосуддя / / Держава і право . - 1992. - № 11. - С.92-99.
18. Єршов В. В. Місце і роль суду в правовій державі / / Правознавство. - 1991. - № 5. - С.15-22.
19. Ковтун Н. М. Судовий контроль у кримінальному судочинстві / / Держава і право. - 2004. - № 6. - С.116-119.
20. Козлов В. І. Узгодження прокурором порушення кримінальної справи / / Юридичний консультант. - 2006. - № 8. - С. 15.
21. Кряжков В. А. Органи конституційного контролю суб"єктів Російської Федерації: проблеми організації та діяльності (Науково-практичний семінар) / / держава й право. - 1995. - № 9. - С. 125-133.
22. Саліщева Н.Г., Хаманева Н. Ю. Виконавча і судова гілки влади: співвідношення і взаємодія / / Держава і право. - 2000. - № 1. - С. 5-11.
23. Судова інформація / / Юридичний консультант. - 2006. - № 12. - С.46.
24. Юридичний консультант. 2006. - № 10 - С. 50.